Дуглас Коупленд - Гравець 1: що з нами станеться

Ну і грець із ним. Наразі Рік – людина безтурботна. Майже. Утім, час від часу він міркує, чому це ми на сімдесят із гаком років ув’язнені у своїх тілах і не можемо хоча б разочок, скажімо, припаркувати своє тіло десь у печері та хоча б п’ять хвилиночок вільно політати, не відчуваючи тяжіння землі.

Принаймні музика дозволяє нам утекти зі свого тіла – по-своєму. Рік із ностальгією згадує піаніста Ленні, якого звільнили два тижні тому за те, що сам вигадував слова до пісень, які грав у барі. Рік до цього звик, а от патронові не сподобалося. Коли керівник зробив Ленні третє й останнє зауваження, той відповів:

– Слова пісні важливі лише до певного моменту. Ви можете навіть не пригадувати слова улюбленої пісні, саме тому вона вам і подобається – бо вашому мозку подобається вигадувати власні слова, щоб заповнити пропуски. Гарна пісня змушує створювати власні слова.

– Ленні, це ж кляті «Бітлз» співають кляту «Yesterday». Не потрібно вигадувати слова до найвідомішої пісні за всю історію.

– Я вкладаю в пісню себе. Я митець. Люди, що слухають пісні, схожі на людей, що читають романи: на кілька хвилин, на кілька годин приходить хтось інший і викрадає частину твого мозку, відповідальну за мислення. Гарна книжка чи пісня змушують внутрішній голос замовкнути й самі беруться за кермо. Якщо відповідальність бере митець, ти на короткий час стаєш вільним, полишаючи своє тіло й перетворюючись на когось іншого.

Бідолаха Ленні, тепер він безробітний, але Рік запам’ятав його слова про полишення тіла на короткий час – пам’ятає, як вони йому сподобались,– і на згадку про Ленні ставить диск Майлза Дейвіса, музику без слів. Замість того щоб вигадувати слова до музики, тіло вигадує до музики емоції.

Рік помічає кілька скалок від пляшки шардоне з Південної півкулі, яку розбив ще позавчора. Він нахиляється підібрати і пригадує сьомий день народження Тайлера: як вони сиділи з сином у його кімнаті у фортеці, змайстрованій із ящиків з-під віскі, ковдр і подушок, як світили ліхтариком крізь пальці, як він намагався переконати сина, що люди зроблені з крові. Він сумував за тими добрими днями, з ніжністю думав про ті нечасті ранки, коли він дивом не страждав від похмілля, коли голова здавалася будинком наприкінці весни, з розчиненими вікнами та дверима. Як же він шкодує, що перевернув ту сувенірну пластикову чашечку з Аладдіном, повну шардоне за 8,99 доларів того вечора, коли колишня дружина, Пем, дозволила йому побути з Тайлером, а сама пішла на дівич-вечір до сестри. Половина пляшки органічного засобу для миття посуду, шість рушників, усе вимито й двічі витерто, та ледь вона переступила поріг, як принюхалася й заявила: «Все, невдахо. Це був твій останній шанс. Геть. Негайно».

На щастя, люди нечасто розповідають Рікові про свої мрії – про що мріють зараз, про що мріятимуть решту життя. Ми завжди чуємо: «Іди за своєю мрією», та що як мрія нудна? Мрії більшості людей нудні. Що як ти мріяв продавати смажену кукурудзу і пішов її продавати? Невже це означає, що втілив у життя свою мрію? Чи все одно люди вважатимуть тебе невдахою? І як довго ти будеш щасливим, роблячи це? Мабуть, недовго, та тоді вже запізно буде починати щось інше. Тобі хана. Тепер Рік вірить, що мати маленьку досяжну мрію – це дуже добре. Сам Рік має таку маленьку досяжну мрію, от тільки ніхто, крім нього, про неї не знає. Він збирається витратити 8500 доларів, що накопичив, відколи почав вести тверезе життя, і витратить він їх усі до копійки на систему семінарів із розстановки сил Леслі Фрімонта. Напориста реклама Леслі Фрімонта по телебаченню обіцяє Силу! Контроль! Гроші! Друзів! Кохання!.. Усе те, чого наразі не має Рік.

«Містере, ти не можеш так просто лишити цей світ. Ти не можеш так просто вбити себе. Це не вихід. Ти мусиш змінити своє життя. Ти занепокоєний. Тебе непокоїть, що ти ніколи не змінишся. Тебе непокоїть, що ми ніколи не зможемо змінитись. Не зможеш?

Я зможу!

Містере, я тут, щоб поговорити з тобою про те, як змінити твоє життя й самого тебе. Як зробити вибір і змінити ту людину, якою ти є. Ти станеш іншим. Твоя поведінка стане іншою. Твоє мислення стане іншим. Люди спостерігатимуть за тим, як ти змінюєшся, і сприйматимуть світ по-новому, як ти. Ти станеш учителем самому собі. Ти готовий змінитись, приєднатись до нас, стати частиною “Що далі”?

Так!

Чи відродження варте твоїх зусиль?

Так!»

Відродження варте 8500 доларів, і Рік витирає пивні кухлі й пригадує, як ходив дивитися гру футбольної команди Тайлера і зробив помилку, поділившись із Пем своїм ентузіазмом щодо Леслі Фрімонта. Вона пирхнула: «Господи, Ріку, лише невдахи приймають рішення, коли все погано. Змінювати життя потрібно тоді, коли все йде гладенько».

Типова Пем, так вона дивиться на світ. А от Леслі Фрімонт уважає, що немає нічого такого, що б зробила людина, що не вважатиметься людським або величним: пристрасть, злочин, зрада, вірність. Леслі Фрімонт пропонує своїм послідовникам пригадати хоча б один вчинок, який могла б зробити людина і який би вважався нелюдським. Такого не існує; щойно людина щось робить, цей вчинок стає людським. Леслі Фрімонт каже, що всім відомо, що роблять собаки: вони гавкають, збиваються в зграї, крутяться на місці перед тим, як влягтися спати. Леслі Фрімонт каже, що всім відомо, що роблять коти: вони труться об ноги, коли хочуть поласувати тунцем, і впадають у транс, побачивши мотузку. А люди? Люди особливі, бо вони можуть робити все. Не існує такої емоції, яку б переживала інша істота на землі і яка б не відома була людині. Леслі Фрімонт стверджує, що це робить нас божественними, і Леслі Фрімонт може допомогти Рікові долучитися до всього цього.

У Ріка в голові паморочиться, бо Леслі Фрімонт незабаром буде в цьому самому готелі; увійде в цей самий коктейльний бар. Леслі прямує сюди, бо сусід Ріка знизу, Людина Дощу, дізнався, що Леслі проводить у місті семінари, відшукав адресу штаб-квартири Фрімонта в Інтернеті й умовив Леслі заскочити сюди по дорозі в аеропорт – місія: зустрітись зі Звичайною Людиною, щоб зробити світлину.

Рік і сам відстежив би Леслі, та його комп помер сто років тому, і тепер стоїть на балконі, обростаючи пташиним послідом і брудом. Мертва клавіатура прикриває відерце білкового порошку на кухонному столі, бо оригінальне