Вільям Шекспір - Приборкання норовливої, Вільям Шекспір

не дозволяла відвертої розмови, але тепер, поміркувавши, я збагнув: щоб знов дістати доступ до нашої богині й стати щасливими суперниками в коханні до Б’янки, нам треба залагодити одну річ.

 

Гремйо

Яку ж, коли ваша ласка?

 

Гортензіо

Дуже просту, добродію: знайти чоловіка її сестрі.

 

Гремйо

Чоловіка? Дідька лисого!

 

Гортензіо

А я кажу - чоловіка.

 

Гремйо

А я кажу - дідька! Невже ти, Гортензіо, гадаєш, що як її батько великий багатій, то знайдеться такий йолоп, що візьме за себе оту зміюку?

 

Гортензіо

Пхе, Гремйо! Хоч ні вам, ні мені не стало б терпцю витримувати її безнастанне гиркання, та коли як слід пошукати, то знайдуться на світі й такі зухи, що візьмуть її з усіма вадами, аби лиш за нею дали досить грошей.

 

Гремйо

Не знаю. Я б волів, щоб мене за той посаг щоранку шмагали на ринку, ніж із такою жити.

 

Гортензіо

Воно, звісно, правда: чи в камінь головою, чи каменем у голову. Та коли вже Баптістина умова зробила нас товаришами, то зоставаймось ними, поки, напитавши старшій дочці чоловіка, дамо меншій волю для заміжжя, а тоді знову - хто кого. Мила Б’янка! Щасливий той буде, котрий її здобуде! Хто перший добіжить, тому з нею й жить. А ви як скажете, синьйоре Гремйо?

 

Гремйо

Я згоден з вами, і я залюбки подарував би найкращого в Падуї коня тому, хто б згодився посватати Катеріну, аби лише поквапився, та швидше її взяв, і в шлюбне ліжко вклав, і з дому геть забрав. Ходімо.

 

Гремйо й Гортензіо виходять.

 

Траньйо

Скажіть, мій пане, чи можлива річ,

Щоб так кохання захопило вмить?

 

Люченцо

Ох, Траньйо, поки на собі не взнав,

Що правда це, не йняв я віри й сам.

Вона ж неначе квітка, та, що зветься

«Люби-мене»,- ну, от я й полюбив.

Тепер тобі по правді признаюсь -

Ти в мене відданий і щирий друг,

Як Анна у цариці Карфагена: 22

Я млію, Траньйо, я палаю, в’яну,

Я згину, як не матиму її.

Порадь же, Траньйо,- ти, я знаю, можеш,

І поможи - бо ти, я знаю, хочеш.

 

Траньйо

Мій пане, ганить вас тепер не час,

Кохання лайкою не проженеш.

Як сталось так, лишається одно:

Redime te captum, quam queas minimo. 23

 

Люченцо

Спасибі, хлопче. Славно ти почав,

Кажи ж і далі, потішай мене.

Твоя порада, бачу, не дурна.

 

Траньйо

Ви не спускали з дівчини очей,

Тож, мабуть, не розчули усього.

 

Люченцо

О так, я тільки й бачив те лице.

Яка краса! Колись була така

Хіба лиш Агенорова дочка: 24

Сам Зевс схилився до її колін,

Коли на крітський берег вийшов він.

 

Траньйо

І більш нічого? Й вам не впало в очі,

Як розходи́лась тут її сестра?

Так лаялась, що аж лящало в вухах.

 

Люченцо

Я бачив лиш губів коралі й чув

Лиш пахощі від подихів її.

Усе було в ній любе та святе.

 

Траньйо

Ні, треба конче цей дурман розвіять.

Прокиньтесь, пане. Любите її -

То треба думать, як її здобути.

Сестра її така сварлива й клята,

Що батько заміж випхати її

Жадає, а тому кохану вашу,

Мов соколицю в клітці, він замкнув,

Щоб їй не докучали женихи.

 

Люченцо

Який же він жорстокий батько, Траньйо!

Та ти казав - він нібито шукає

Учителів для неї дуже вмілих?

 

Траньйо

Так, я казав - і вже придумав, пане!

 

Люченцо

Я, Траньйо, теж.

 

Траньйо

І я ладен закластись,

Що в нас обох одна й та сама думка.

 

Люченцо

Кажи свою.

 

Траньйо

Ви будете учитель

І найметеся дівчину навчать.

Оце ваш задум.

 

Люченцо

Так. Чи вдасться він?

 

Траньйо

Не вдасться, бо тоді хто ж буде вами?

Хто буде жити в Падуї за сина

Вінченцо з Пізи, і держати дім,

І вчитися, і друзів пригощати,

І земляків навідувать своїх?

 

Люченцо

Ну, basta, годі. Я вже все збагнув.

Адже нас тут іще ніхто не знає

Й не зможе розрізнити, хто з нас пан,

А хто слуга. Тому зробімо так:

Ти, Траньйо, будеш паном замість мене,

І дім держатимеш, і слуг, мов я,

А я зроблюсь кимсь іншим: флорентійцем,

Чи неаполітанцем, чи пізанцем

Простого роду. Не барімось, Траньйо,

Перевдягаймось. Ось мій капелюх

І плащ. Бйонделло буде твій слуга,

Та спершу треба вмовити його,

Щоб він мовчав.

 

Траньйо

Так, ваша правда, треба.

 

Міняються одягом.

 

Коли у вас таке бажання, пане,

А я в усьому вам коритись маю,

Бо тато ваш, прощаючись, велів:

«Слугуй же вірно синові», (Щоправда,

Він, мабуть, інше на увазі мав),-

То що ж, нехай побуду я Люченцо,

Бо дуже я люблю того Люченцо.

 

Люченцо

Побудь, бо той Люченцо закохався,

А я рабом побуду, щоб скорить

Ту дівчину, чиє лице зненацька

Мій зір вразило й узяло в полон.

 

Входить Бйонделло.

 

А, ось він! Де це ти, поганцю, був?

 

Бйонделло

Де я був? Ні, ви скажіть, де це ви були! Хазяїне, чи мій товариш Траньйо вкрав ваше убрання, чи ви вкрали його вбрання, а чи ви один одного обікрали? Скажіть, будьте ласкаві, в чому річ?