Василь Олександрович Лисенко - Татарський острів, Василь Олександрович Лисенко

— Яка новина, Юхиме Мартиновичу?

— Та тут таке почув, що ледве не вшкварив гопака. Зразу подумав, що сон мені видиться. Тільки ти ж дивися — нікому ні слова, ні півслова, бо ласих на дурничку багато знайдеться. — І зашепотів Юркові майже на вухо: — Повінь вимила хуру на Шляхетському болоті, а в ній, я думаю, має бути всяке добро. Щось там, звісно, пропало, зогнило, бо як-не-як, а скоро триста років, як відбувся бій на тій трясовині, а може, вже й більше минуло. Тільки золото та срібло ніякому часові не підвладні. Отож треба розкопати ту хуру, поняв? Мені одному таке діло не під силу, лячно потикатися самому на болото: заграєш у бурчак — і сліду не лишиться. Треба вдвох іти, один оступиться, інший виручить. Скарб, як знайдемо, поділимо порівну. Я чоловік чесний, ти ж знаєш, свого не даю, а чужого не беру, звісно, як воно без догляду не лишається. Чує моє нутро, що є на тій хурі золото. Не може не бути, бо шляхта завжди брала з собою в похід коштовні речі. А золото завжди пригодиться. Приїдеш з острова — і підемо, як земля трохи протряхне!

— Навіщо нам те золото, Юхиме Мартиновичу, — засумнівався Юрко, — дізнаються німці — відберуть. І все одно нічого за нього зараз не купиш.

— Навіщо-навіщо, — перекривив Юрка Щупак. — Щоб ти знав — уся сила в золоті. У грошах! Яка власть не буде, а золото все одно в пошані. Золото й нагодує, й одягне, дасть захист, притулок.

…Юрко забіг додому, поснідав, одягнув чоботи, фуфайку, сказав матері:

— Поїду з німцями путівцем на Татарський острів. Там ціла колона машин зібралася, а як проїхати — не знають.

Мати сполохано глянула на сина, запитала:

— Чого вони вчепилися в той острів? Знову якусь капость задумали на наші голови. Ще в червні забрали в селі Грибарі дівчат, повезли їх туди, і нема про них ніякої звістки. Зникають люди, як у прірву падають.

— Не переживай, мамо, — заспокійливо озвався Юрко. — Буду обачним, а їхати — мушу!

— Села не збираються палити? — стривожено запитала мати. — Бо що не роблю, а про карателів думаю. Може, й правду говорить тітка Марина…

— Не казав мені староста нічого, — відповів Юрко, — а я не розпитував.

— Дай бог, щоб усе було добре, — зітхнула мати і похвалилася: — Приходила до нас Марфа Солодовникова, плакала, бідкалася, що зовсім відбився її Петро від рук, не слухається, почав випивати. Збираються на досвітки, грають у карти і п'ють самогонку. Пропадає хлопець.

— Хай п'є, як у голові десятої клепки немає.

Мати витримала паузу і заговорила далі з тривогою в очах:

— Казала Марфа, щоб ти остерігався, бо Петро наміряється тебе зі світу звести. За Лесю. Не може простити, що вона тебе тримається. І Марфа сама чула, як Петро зі своїми дружками домовлявся втопити тебе в Прип'яті. Хочуть підстерегти, як труситимеш ятери, убити і вкинути у річку. Страшно мені, Юрку, таке слухати! А що робити — не придумаю.

— Не бійся, — став заспокоювати матір Юрко, — нічого мені Петро не заподіє! І чого він, як той реп'ях, до Лесі причепився? Не хоче дівчина з ним дружити, при мені говорила. І зі мною перестав вітатися, вважає мене зрадником, фашистським прислужником. А тепер ще й погрожує вбити. Та я про того Солодовника й думати не хочу. Ти теж не переживай. Побалакає Петро й перестане.

— Не кажи, — заперечила мати, — від п'яної людини всього можна чекати. Марфа дуже попереджувала, просила передати, щоб остерігався й Сергія Паламарчука, бо і той все торочить, що тебе треба вбити й вкинути ракам на сніданок… Зрадником та запроданцем називає.

— Добре, мамо, буду обережним, — пообіцяв Юрко і відчинив хвіртку.

Поблизу машин вже метушилися солдати, водії прогрівали двигуни. Юрко підійшов до передньої. Біля відчинених дверей молодий есесівець розмовляв із сивуватим літнім німцем. Есесівець підкликав хлопця, сказав:

— Оце, гер Клейст, і є наш юний провідник, він їхатиме в передній машині, показуватиме дорогу до таємничого острова.

Літній німець звів голову, сказав Юркові глухуватим голосом:

— От і чудово! Поїдемо разом з тобою, мені конче треба вирішити важливу справу. Отже, мій юний друже, сподіваюся на твою допомогу.

У кабіні величезного «опеля» сидів кремезний водій і, не перестаючи, грав на невеличкій, всіяній білим перламутром губній гармошці. Юрко звернув увагу, що більшість солдатів справді вдягнені в широкі чудернацькі полотняні штани та білі просторі куртки. На їхніх головах стриміли високі полотняні пілотки. Юрко вже знав, що таку форму носять німецькі будівельники. Минулої осені солдати в білому полотняному вбранні мурували доти біля палацу, відбудовували зруйнований міст через річку Купельницю. Отже, на Татарському острові, напевне, ведеться якесь секретне будівництво.

Знову припустився дощ, лунко застукотів по кабіні, густо зарясніли бульбашки на калюжах. Молодий есесівець і Клейст пішли вздовж колони й зникли за поворотом.

Водій перестав грати, висунувся з кабіни, запросив Юрка:

— Іди в кабіну, чого даремно мокнути під такою зливою.

Юрко зайшов в кабіну, сів на широке, пругке сидіння, подякував.

— Ох і дощ! — дивувався водій. — Справжній потоп! Добре, що тут пісок, бо під Києвом чорнозем — ледве вибралися, не дорога, а магніт.

Шофер знову заходився грати на губній гармошці, а Юрко мовчки дивився в залите водою скло і водночас думав. Хто цей Клейст? Що йому потрібно? Якої допомоги чекає цей фашист від нього? Втікач з Бобрового острова, якого пощастило врятувати в плавнях, розповідав про есесівця-хіміка доктора Клейста, який випробовував на полонених якісь отруйні речовини. Тільки того Клейста вбили повсталі полонені. А може, лише поранили, він лишився живим і тепер їде на Татарський острів? Мабуть, так воно й є. Жаль, що полонені випустили з рук цього фашиста. Цікаво, що есесівці роблять на острові? Може, знову випробовують на людях отруйні речовини? Недавно через село німці гнали колону полонених. І вели їх на Татарський острів…