Валерій Павлович Лапікура - Комісар Мегре і Кіціус, Валерій Павлович Лапікура

З'являюсь перед ясні очі начальника, рапортую. Мені рукою на стілець показують, сідай, мовляв. То добрий знак. Але закурити не пропонують — знаться, Генерал не в доброму гуморі. Щоправда, не я тому причина.

— Сирота, ти по Кіціусу коли-небудь працював?

— Про нього чув, товаришу генерал, по ньому не працював. Він злодій-домушник, а у нас «убивча бригада». Не наш клієнт.

— Радій, Сирота. Був Кіціус не твій, став твоїм.

— Спасибі, вже радий. Бо оце зранку йду на роботу, товаришу генерал, і в голові одна тільки думка крутиться: чого мені до повного щастя не вистачає?

— Знову жартики зі служби робиш, Сирота? Замполіта на тебе немає.

— А я що, товаришу генерал? Я нічого… Мене інше цікавить: кого це Кіціус замочив? Бо то, либонь, із великого переляку. Він старих злодійських законів тримається. І взагалі, у блатному світі він, можна сказати, антикваріат. Хто сьогодні, крім нього, до чужої хати крізь кватирку залазить?

— Маєш рацію, Сирота. Домушник тупий якийсь пішов і одноманітний. Або ключі підбирає, або ломиком двері підважує. Щодо Кіціуса — він не фуфло. Такий на будь-якій зоні або пахан, або його права рука. Тільки він нікого не вбивав. Його вбили. Тож він уже не клієнт, а жертва. І тепер уже ми, конкретно — ти, Сирота, мусиш знайти, чия це робота. Чого мовчиш?

— Думаю, товаришу генерал.

— Ти не Чапай, щоби думати. Твоя справа кримінальний елемент ловити. Що ти там думає

— Я думаю, що ми приїхали. Якщо Кіціуса вбили свої, то дідька лисого дошукаєшся. А якщо йому зробив козу якийсь фраєр, то де його знайдеш Як казав один мій професор, гасіть світло, злівайте воду, бо кругом самі вороги і неприємності.

— Ти ще не все знаєш, Сирота. Справа на контролі.

— Гоп-стоп, Зоя… вибачайте, товаришу генерал, це у мене нервове. Я не врубався: у нас Кіціус чужі квартири чистив чи обирався до Верховної Ради від тричі орденоносного заводу «Арсенал» імені Леніна?

З виразу обличчя нашого начальника я здогадався, що зараз почую таке, від чого самі відкручуються зірочки на погонах. Але тут задзвонила «сотка» на генеральському столі. Він притис До вуха трубку, і тому я чув лише відповіді:

— Так, ми підняли роботу зі злочинцями на вищий рівень… ні, під двері мого кабінету трупів ще ніхто не приносить. Хіба що виносять. Так… я зайду поділитися досвідом. Обов'язково. Я знаю, кому ви вже доповіли. Докладено зусиль…

Поклав трубку і пояснив:

— Знати б, яка свинюка настукала, вбив сій. Власними руками. Щодо контролю, Сирота, то з одного боку це не дуже приємно, почуваєшся, як голий у театральному буфеті. А з іншого боку — можливо, хоч тепер «нагорі» зрозуміють наші проблеми. Бо посилати всіх вони майстрів… до речі, Сирота, щодо посилання. Ну, я розумію, твій підполковник — як-то кажуть, старої школи. Він і мене часом без свідків може обкласти. Але ж ти, людина культурна, Університет закінчив. А на тебе є сигнали. Зловживаєш блатним жаргоном. А місцями — навіть матом. Ти мені можеш пояснити, чого б це?

— Пояснюю, товаришу генерал, без жаргону і без мату. Справа в тому, що, не вдаючись у дефініції, хочу підкреслити, що спосіб життя розкриває найбільш істотні, типові форми життєдіяльності людей, зумовлені пануючим у суспільстві способом виробництва…

— Сирота, ти що з мене робиш? Де ти цієї зсученої «фені» нахапався?

— Прочитав у доповіді товариша Щербицького на Всесоюзній науково-практичній конференції у Києві з проблем соціалістичного способу життя та ідеологічної роботи.

Я не став роздивлятися, чим він у мене шпурнув. Але, судячи зі звуку удару об двері, то був як мінімум бронзовий бюстик Дзержинського, який зазвичай стояв на сейфі. На щастя, я встиг вискочити за двері і причинити їх за собою.

Людина старої школи, себто, мій безпосередній начальник, фінал розмови у генеральському кабінеті прорахував блискавично.

— Бюстом кидався чи у стелю стріляв?

— Здається, «залізного Фелікса» пожбурив. Чого це він так? Я ж пожартував…

— Ca лага, нам зараз усім жарти — знаєш, де стоять? Сідай і слухай.

Я сів. Настала моя черга роззявляти рота. Виявляється, що кілька годин тому, коли нормальні люди ще додивлялися останні сни, двірник із вулиці Героїв Революції (нині — знову Трьохсвятительська — авт.) вийшов підмести околиці. Бо обидві наші площі і Управа поміж ними — то суцільна урядова траса. А навпроти ще й контролююча інстанція у вигляді міськкому партії. Тому розумний пролетар мітли власне двір підмітає в останню чергу, а перш за все береться вилизувати так звану «прилеглу територію». І от на цій території, у скверику за кущиком двірник знаходить великий мішок. Не порожній. І дуже підозрілої конфігурації. Одразу видно, що не старі газети і не мотлох із горища. Дядько лапає крізь мішковину і натикається на задубілі людські кінцівки. Вище — руки, нижче — ноги. Мертв'як, одне слово. Двірник верхи на мітлі перелітає площу і врізається у чергового по нашій Управі. Далі — рідкісний випадок — бригада не поїхала, а пішла на місце злочину пішки. Коли небіжчика витрусили з мішка, з'ясувалося, що це Кіціус, і місце злочину треба шукати деінде. Там, де його вбили, бо до скверика труп лише привезли. А спочатку прибили сильним ударом по голові — якимсь тупим предметом. Може, кулаком, а може й іншою головою. У нашій слідчій практиці і не таке бувало.

Дактилоскопія підтвердила — у мішку лежав Кіціус, відбитки пальців на мішку належать двірнику і ще якійсь особі, встановити яку через архіви не вдалося. На жаль, наші експерти брати відбитки пальців з людського тіла ще не навчилися.

Світ не без добрих людей. Хтось подзвонив — і то негайно — на Орджонікідзе (зараз Банкова — авт.) і настукав, що київська міліція мишей не ловить. Злочинний світ, мовляв, знахабнів до того, що мочить своїх прямо під вікнами у начальника Головного Управління МВС столиці.

Отак завжди. Якийсь сучий потрух насвинячить,