Люба Клименко - Пор'ядна львівська пані

Сон із суботи на неділю вже не був таким міцним. Її дратував запах, який доносився від чоловікової піжами. Увечері Пенелопа намагалася вмовити його віддати їй білизну на прання, однак, оскільки іншої у нього не було, він відмовився. Ясноспів не міг спати без піжами. А вона нібито може нюхати її! Вони посварилися.

Уночі розболілася голова. І боліла весь день. Пенелопа знову закутала голову в пухову хустку, а на ноги вдягла вовняні шкарпетки. Так вона і протинялася по квартирі до вечора.

Ясноспів прийшов з філармонії не по собі щось. А коли таке буває, він завжди зганяє злість на Пенелопі. Ось і тепер, подивившись на неї, він визвірився:

— У чому ти ходиш по хаті! Ти тільки подивися, на кого ти схожа! Опудало!

Зазвичай після таких слів Пенелопа намагалася швидше зникнути з чоловікових очей кудись на кухню. Однак зараз з нею сталося щось неймовірне.

Вона відчула, як у неї в легенях надимається велика куля обурення і рухається по трахеї вгору і вгору, і раптом, опинившись у ротовій порожнині, лускає на губах:

— Я — опудало? — закричала Пенелопа несамовитим голосом, здивувавшись самій собі, раніше вона взагалі не підвищувала голосу на чоловіка. І ще більше її спантеличило, що в її лексиконі з'явилися абсолютно нехарактерні для неї слова. — Це я опудало? Та ти хто такий, щоб судити: опудало я чи ні? Ти що — мужчина? Га? Ні! Ти не мужчина, ти — Яйцеспів! Я ні разу не відчула з тобою оргазму! Ні разу! Тобі з твоєю піпеткою в аптеці працювати, а не одружуватися з жінкою! Ти з мене зробив інвалідку! А я живу з тобою, готую тобі, перу і слухаю твої вий....би на твоїй бл...дурі! Задрав ти мене! Зрозумів? Задрав! Таким, як ти, треба взагалі заборонити одружуватися. Бо того, хто неспроможний дати жінці те, що їй потрібно, треба підвішувати яйцями на гак! Втямив?..

...Коли Пенелопа опам'яталася, вона стояла на кухні над розбитою в друзки бандурою, а на порозі стояли переляканий на смерть чоловік і заінтриговані діти...

У понеділок Пенелопа йшла на роботу, чітко усвідомлюючи, що вона ще раз хоче почути те ревіння пораненого ведмедя або шлюбні вигуки сохатого лося... Вона хоче ще раз пережити те, що відчула, сидячи навпочіпки під шпариною, прикрившись мапою старого Львова.

Тож півдня вона незворушно сиділа над розгорнутою «Актовою книгою міста Львова ХVІІ ст.» і терпляче чекала обідньої перерви.

Нарешті до неї підійшла Кася і спитала:

— Пані Пенелопочко, ви збираєтеся нині виходити на обідню перерву?

— Так, — невинно сказала та.

— Ой, дуже жаль... — розчаровано промимрила дівчина.

Пенелопа схаменулася:

— Проте мені сьогодні не конче треба! Можете йти! Я за усім припильную!

— Дякую, Пенелопочко Василівно! — Касині очі загорілися і вона кинулася до дверей.

«Напевно, вирішили зняти номер у готелі», — з жалем подумала Пенелопа.

— Касечко, — зачепила вона свою молоду колегу, коли та була вже на порозі. — А скільки вам років?

— Двадцять п’ять! — радісно повідомила та і, помахавши рукою, швидко зачинила за собою двері.

— Двадцять п’ять? — Пенелопа закам'яніла: Кася не на багато молодша від неї. — А я відчуваю себе бабцею. Отже, я ще не зовсім стара жінка, точніше, зовсім не стара! Я молода! А тіло моє досі на зазнало насолоди! Моє тіло хоче любові — грубої, плотської любові... Моє тіло хоче... Невже мені ніколи не почути в себе на грудях оце палке ведмеже ревіння?

Після перерви до кабінету прийшла весняна Кася і принесла весняну новину:

— Пенелопочко Василівно, ви дозволите, щоб до вас завітав Дмитро Іванович? Він хоче попросити допомогти йому в роботі над «Актовою книгою Львова».

Пенелопі перехопило дух. Однак вона швидко опанувала себе.

— Так, прошу, — незворушно промовила вона і зняла на всяк випадок пухову хустку з плечей.

Кася вибігла в коридор, щоб повідомити Дмитрові Івановичу, що вона «про все домовилася».

Він зайшов до кабінету і подивився Пенелопі прямо в вічі. Ні, не прямо в вічі, а прямо в душу. Ні, не прямо в душу, а прямо в тіло. Він подивився прямо в ту маленьку черепашку, яка була схована далеко за спідницями, колготами і нижньою білизною. Він побачив своїм рентгенівським поглядом, як та беззахисна черепашка поступово воложніє. Дмитро Іванович був високий, міцний, смаглявий, з чорною бородою і чорними очима.

— Дмитро Іванович Остромирський, — представився він.

— Пенелопа Василівна...

— У вас таке рідкісне ім'я. Хто вам його дав?

Пенелопа не любила говорити про своє ім'я.

— Мама. Вона була фанаткою давньогрецької літератури.

Замовлення, яке він їй зробив, було простим. Виконати його можна було за кілька днів, щоправда, трохи затримуючись після роботи. Пенелопа з радістю взялася за підробіток.

Була пізня година і вона вже закінчувала роботу, як до кабінету зайшов Дмитро Іванович. Він став на порозі і втупився в неї своїм магічним поглядом. Пенелопа збагнула своїм жіночим чуттям, що їй кінець. Кінець усьому її попередньому життю пор'ядної львівської пані, матері двох дітей і завідувачки відділу Державного архіву. Їй кінець. І вона відчула, як падає... Падає... Їй перехопило дух від цього вільного падіння.

Пенелопа сиділа за столом, щільно присунувши стільця до столу, обкутана пуховою хусткою, у вовняних шкарпетках на ногах, що стояли на маленькій табуреточці під столом.

Дмитро Іванович підійшов до столу і прошепотів:

— Пенелопо...

Він це сказав беззвучно, одними вустами, одними губами, і по її шкірі пробігли мурашки... Вона випустила з рук ножиці, якими нарізала картки. Пенелопа хотіла була нахилитися і дістати їх,