Люба Клименко - Пор'ядна львівська пані

Однак зла доля посміялася з неї. Щойно вийшовши з архіву, вона помітила, що загубила набійку на черевиках. Ходити не можна було, оскільки порветься шкіра на каблуку. Що робити? Сидіти півтори години під архівом?

Пенелопа потихеньку, немов злодій, прокралася до свого кабінету. Перше, що вона побачила, це те, що з її столу зникла «Актова книга міста Львова ХVІІ ст.» Це її насторожило. Вона стала посеред кімнати і напружила вухо, дослухаючись до того, що відбувається за дверима. Однак нічого не чулося. «Отже, там нікого немає, — полегшено зітхнула Пенелопа. — Отже, не буде нічого поганого в тім, якщо я на одну секунду зазирну в шпаринку», — подумала вона і замкнула двері на ключ.

Пенелопа присіла і залізла під мапу, прилаштувавши своє око до шпарини.

І тут її немов ударило по голові чимось важким. Це від того, що вона побачила.

Вона побачила таке... таке... яке їй і на думку не могло спасти... Ну, звичайно, вона чула про скандал з Білом Клінтоном і Монікою Левінські... Однак це їй здавалося таким далеким і несправжнім, що вона й уявити не могла, що це може відбуватися тут, у Львові... у цьому святому місці... за дверима... на її очах.

Навпроти шпарини, біля столу, на якому лежала розгорнута «Актова книга Львова ХVІІ ст.», стояв у профіль Дмитро Іванович. Пенелопа бачила не всього доктора історичних наук, а лише його нижню частину і навіть не всю нижню частину, а саме те, що її цікавило найбільше. А те, що її цікавило над усе, було набагато більше, аніж вона могла собі його уявити. Це була не безвольна маленька ганчірочка, і це був навіть не стійкий олов'яний солдатик. Це був... Це було... Це була... Так, це була поліцейська палиця! Велика, тверда і дуже бойова.

І ось цю велику, тверду і дуже бойову поліцейську палицю... Ні, Пенелопа не могла такого витримати... Бо «оце-от» намагалася помістити собі до рота Кася. Вона примружила очі й ледь чутно мурчала. Її довгий рожевий язик швидко працював, так що здавалося, ніби це багато язиків полум'я намагаються запалити факел. Саме так, це була не поліцейська палиця, а факел, тобто, пардон, світоч (адже дія відбувалася у славному місті Львові), а, може, і те й інше водночас. Ось світоч занурився до печери, і вхід закрився: Кася стисла губки.

Пенелопа заплющила очі. Вона злякалася. Одне з двох: або Кася зараз удавиться, або Дмитро Іванович залишиться без бойової поліцейської палиці. І без світоча водночас.

Коли Пенелопа розплющила очі, вона побачила, як важко працює м'язами нижньої частини обличчя Кася. Шкіра на її вилицях натягнулася, а на шиї до нестями напнулися сухожилля. «Не рот, а справжній порохотяг!» — з повагою оцінила пекельну Касину працю Пенелопа.

Ось, здається, Кася втомилася, бо хотіла звільнитися від світоча, проте, очевидно, для Дмитра Івановича це була невчасна ідея, позаяк він обхопив обома долонями Касину голову і обережно, проте безапеляційно, притягнув її до коріння свого факела... пардон, світоча.

У Пенелопи на лобі виступили краплини поту. Кася, попри втому, слухняно виконувала забаганки свого партнера. І ось він зненацька вигнувся, підняв свій таз, і, немов намагаючись досягнути «світочем» Касиних голосових зв'язок, завмер у цій позі, а потім, знову ж таки здригаючись від електричних імпульсів, випустив із себе такий звук, від якого Пенелопа, здається, і сама кінчила. Можливо, уперше в житті.

Їй потемніло в очах, вона різко підвелася на ноги, і, знявши свої черевики без набійки, спотикаючись, виповзла з архіву.

Лише опинившись навпроти Галицького ринку, схаменулася. Зрозуміла, що боса. На неї здивовано дивилися перехожі. Добре, що було сухо. Вона натягла черевики і попленталася в пошуках вільної лавки. Яке щастя, що у Львові частіше, аніж лавки, трапляються кав'ярні. Вона ввійшла в одну з них і замовила сто грамів горілки...

Після роботи Пенелопа вирушила на концерт Ясноспіва Велеса «Любов палка і ненаситна...» Вона ішла туди без особливого ентузіазму, однак і без звичайного роздратування. Вперше за багато років її не мучив після роботи головний біль. Її хода була легкою і безтурботною. І Пенелопа зовсім не поспішала, щоб встигнути на початок. Їй було глибоко начхати на все.

На сцені у вишиваній сорочці зі своєю бандурою-страдницею страждав Ясноспів Велес. Пенелопа стала в кінці залу і, дивлячись на чоловіка, думала: «Що може знати він про палку і ненаситну любов, маючи в штанях маленьку безвольну ганчірочку, яка зрідка перетворюється на стійкого олов'яного солдатика?»

У перших рядах гаряче аплодували Ясноспівові поважні пані у вишиванках, для яких він і був уособленням цієї палкої і ненаситної любові.

«Шановні пані! — хотілося Пенелопі звернутися до них із промовою. — Якби ви знали, що носить оцей Ясноспів у штанях, ви б повісилися на струнах його бандури... Що я, напевне, і зроблю сьогодні вночі...»

Однак вона помилилася. Цієї ночі вона не повісилася. Ба, більше того, її сон був легким і безтурботним... Вона чула уві сні той магічний звук, який вирвався з гортані Дмитра Івановича, звук, який нагадував ревіння пораненого ведмедя або шлюбні вигуки сохатого лося. Вони були такими солодкими і збуджувальними...

Уранці, чистячи зуби перед надколотим дзеркалом, вона на мить завмерла, а потім, щось згадавши, повільно відкрила свого рота і, висолопивши язика, зазирнула в горло. Її хвилювало одне питання: чи помістився б той світоч Дмитра Івановича у неї в роті?

— Ма! Що ти робиш? — спитала Мартуся. Вона завжди з'являлася невчасно з недоречними запитаннями.

Пенелопа закашлялася:

— Дивлюся, чи червоне горло.

Починалася субота. День минув легко і безтурботно. Усі домашні справи якось неприродно швидко, неначе самі собою, поробилися, а вічні побутові проблеми неймовірно легко розв'язалися.

Надвечір Ясноспів знову взявся за свою бандуру, і цей факт дещо затьмарив безхмарне Пенелопине існування. Вона ніяк не могла знайти затички до вух. Спершу мужньо боролася з переборами страдницької бандури, а потім таки не