Валерій Олександрович Шевчук - Привид мертвого дому. Роман-квінтет

цілісну композицію. Більше того — нагадує вінок сонетів: останній акцент попереднього твору започатковує тему наступного. При її укладанні автор вкотре проявив свою схильність до монтування, поєднання окремих фрагментів, навіть різножанрових творів у викінчену художню вибудову — своєрідну барокову конструкцію. Ця схильність зазвичай проявляється у нього значно пізніше, на дистанції відсторонення від уже написаного, адже для нього самі «творчі процеси не завжди свідомі». Найприкметніший взірець такого специфічного авторського поводження зі своїм текстом — роман-балада «Дім на горі», що з’явився друком 1983 р., а створювався, починаючи з 1967 р., спорадично, у вигляді окремих оповідань.

Основним і водночас цементуючим образом у цьому разі знову виступає архетип дому, власне який є однією з тих основних авторських цеглинок, що у сукупності утворюють художній світ Валерія Шевчука.

У художньому часі нової книжки цей образ дому з’єднує минуле з теперішнім, таким чином прокладаючи місток і в майбутнє. Насамперед це дім як осередя й носій автентичної подоби людини, її внутрішнього, істинного єства; це дім як внутрішній диктат і рушій її вчинків; це дім як земля обітована, єдиний захисний притулок заблуклому в просторі мандрівникові; врешті, це дім як збудований людиною храм, що може зберегтись, а може й бути понівеченим, втраченим навіки. Але завжди для Шевчука цей дім є уособленням і часткою самої людини, без якої вона не відбудеться, не реалізується на цій землі, врешті, без якої не можна пізнати, зрозуміти цю людину. У «Домі на горі» письменник з різних боків, у різних часопросторах простежував ці складні стосунки людини та її дому. У «Привиді мертвого дому» — весь сюжетний плин відбувається в подібних координатах, однак авторська увага зосереджена на фатальній руйнації цих стосунків та фіксації її наслідків — як притчевому резюме.

Не дивно, що діапазон художнього осмислення такого образу дому в цій книжці починається із ретельного обстеження конкретного, реально існуючого в колишньому часі дому («привид мертвого дому») і завершується узагальненим образом того зовнішнього світу (світ, як дім), який оточує кожного. Адже основна сюжетна лінія книжки підпорядкована наскрізній авторській ідеї, втіленій у символіці назви. Закономірно, що тут знову химерно переплелося реальне, автобіографічне з уявним, візійним, штучно скомпонованим.

Не забуваймо, що В. Шевчук завжди використовує епізоди власної біографії, історії знайомих, родичів, друзів лише як будівельний матеріал для образотворення. Власне, для читача (за винятком особисто зацікавленого чи обізнаного з біографією автора) реальна автентичність цього матеріалу не є аж такою важливою. Однак у даному випадку досить прозоро прочитується присутність психоаналітичної тенденції — книжка «Привид мертвого дому» сприймається і як своєрідний етап у закономірному прагненні автора зрозуміти самого себе, підсвідомо заглибившись у своє минуле. Тут всюдисущий ліричний герой, як його двійник, насамперед уособлює свою органічну маргінальність, тобто своє провисання на екзистенційній межі між різними соціосубстанціями (минулою радянською і теперішньою). Чи знаходить він, а заодно й автор, відповідь на питання: де ж він справжній, істинний, а де імітований — той минулий, який прагне себе як постфактум усвідомити, зрозуміти, чи той теперішній, який, здавалось би, достатньо дозрів для такого розуміння? Очевидно, це питання могла б поставити собі кожна людина — у контекстуальному полі цього художнього тексту воно лишається відкритим. Це, мені видається, найсуттєвіше для цієї книжки — вона лишається насамперед художнім текстом. Придивімося ближче.

При «списуванні» своїх знайомих, себе чи атрибутів реальної дійсності він створює ліричну чи іронічну дистанцію-погляд і цим самим створює образ. Завдяки цій автоіронії з’являється додатковий вимір, крізь який стає можливим пропустити загальноприйняті норми моралі, загальновідому етику людських стосунків, суспільного життя. У полі цієї наскрізної автоіронії Шевчук спробував оцінити себе самого і те, від чого колись страждав, що любив у реальній, а не в художній дійсності, ніби випробовуючи вкотре і цю загальну мораль, і цю етику.

Починається оповідь однойменною частиною «Привид мертвого дому», в назві якої кодується ідейне навантаження всієї книжки: по-перше, головна психологічна спонука — минуле мертве, але воно неминуче може переслідувати людину і впливати на її теперішнє життя; по-друге, притчева ідея «мертвого дому» (суспільства, світу), який може зруйнувати, погубити душу людини, якщо момент імовірного спротиву буде втрачено.

У цій повісті чи не найбільше вчувається ностальгія автора за своїм минулим, тут, як і в інших творах книжки, він користується природною можливістю описати його і таким чином ніби воскресити. Однак поза тим межа відсторонення від реального минулого пролягає так далеко, що маємо новий притчевий текст, у якому повновладно, визначально або ж дотично присутні притаманні для художнього світу Шевчука образи-архетипи, насамперед дому, дороги, саду, дощу, блудного сина, мандрівника-філософа (a-la Сковорода), мотив-комплекс дон-кіхотства, материнства тощо.

Прикметно, що повернення оповідача-героя (новітнього блудного сина) у своє минуле безпосередньо пов’язане з його прагненням відновити свій глибинний зв’язок із собою первісним, нехай ще вразливим, але не обтяженим досвідом пережитого — про це йдеться у сповідальному зачині — в розділі 1. Однак сюжетний розвиток подій (поступово зникають із життя всі пожильці дому) підводить до думки, що зв’язок той короткочасний, він неминуче рано чи пізно обірветься, таким чином людина піде далі по життю незахищеною й самотньою. Бо хіба може бути захистом для неї привид, неіснуючий у дійсності фантом?

Повернення героя-оповідача у минуле відбувається у вигляді його спогадів про життя свого рідного дому. Але цей дім не є рідним для самого автора, тому йому легко вдалося не збитися на ностальгійну поетизацію, виписавши дім прозово, детально, з натуралістичними подробицями. Для твору характерний ефект реалістичної присутності, автобіографічної достеменності — під них старанно маскується й авторський домисел, який підсилюється тим, що розповідь ведеться від уявного свідка всіх минулих подій. Притаманна Шевчукові притчевість час від часу проявляється в загалом описовому тексті у вигляді узагальнюючих поетичних вкраплень. Скажімо, ось такого: «А Іван Касперович ішов у дощ, і я за ним. І було літо, початок літа, і все цвіло й зелено буяло; бур’яни гнали стебла, розтуляли роти й пили воду, що зливалася згори, і листя лискотіло, пахло жасмином, що густо поріс біля нашого будинку, і трава вогко шелестіла під ногами, а небо лягало на землю, лишаючи такий вузький проміжок, щоб у ньому міг пройти маленький чоловік, мокрий і загублений у цьому світі, як мурашка, котра блукає у міжтрав'ї». Чутливий до образного слова читач матиме можливість смакувати