Валерій Олександрович Шевчук - Привид мертвого дому. Роман-квінтет

індивідуальна боротьба за українську людину. Мабуть, тільки той, хто сам твердо стоїть на землі, має чисте сумління і високий дух, має спроможність таку місію виконати чесно.

Пригадується, під час вручення йому премії фундації Антоновичів з декларативним пафосом, як і належить лауреатові, він сказав: «Моя доля як митця не складалася безхмарно, але я ніколи на неї не нарікав. Ніколи не шукав слави для себе, але шукав слави для народу свого і своєї літератури. Зрештою, я й полюбив народ свій через те, що він був упосліджений, гнаний, битий і обкрадений». А закінчив зовсім звичайно, скромно: «Кожен із нас — гість у цьому житті, але кожен у ньому, як уміє і як може, будує свій храм..» Прикметно, що власне художня творчість для самого Валерія Шевчука стала любов’ю особливою, основним способом існування, власним духовним храмом, у який він готовий впустити кожного, хто того по-справжньому потребує.

Світ мінливий, і все в ньому короткочасне — про це доволі сказано в його романах і повістях. Але й усе неповторне, єдине у своєму з’явленні. Іноді здається, що Валерій Шевчук переслідує єдину мету — пізнавати цей світ якнайглибше, пізнати людину в ньому, а з нею, можливо, і самого себе. Звернімо увагу: ніколи не пише він на теми кон’юнктурні, не послуговується ідеологічними, політичними чинниками. Для нього найвищі цінності — загальнолюдські, духовні, які вважає головними і в реальному житті. Постійним об’єктом його письменницької уваги є насамперед душа людини в різних виявах, різних іпостасях. Події зовнішнього світу, який оточує цю людину, — то лише необхідне тло, на якому художньо досліджується її духовний вимір, тому автор ніколи не поспішає своїх героїв засудити чи викрити, возвеличити і піднести, а прагне насамперед зрозуміти. Тому, власне, філософічність його творів полягає в дошукуванні відповідей на вічні питання: про сенс життя і смерті, вибору і сум’яття, покори і бунту, добра і зла, свободи і рабства, самотності й віри, любові й ненависті. Крізь них простежуються людські історії, долі, стани. Притчевість як невід’ємна риса його індивідуального стилю майже завжди присутня в тексті, образі, — автор непомітно намагається наштовхнути читача на власні відповіді. Однак умовний світ його прози, в якому химерно переплелося реальне й уявне, де образи-архетипи «мирно» сусідують із героями, які мають навіть конкретних прототипів, авторський наратив час від часу переривається асоціативними чи сюрреалістичними візіями, — весь цей світ створений за умови обов’язкової присутності раціонального начала, який у ньому виконує організаційну, цементуючу роль. Тому, безперечно, його проза — зразок інтелектуально-філософської, елітарної прози в українській літературі ХХ століття. Реалістична достовірність і зовнішня простота багатьох його творів — то лише вишуканий взірець, як про складні, глибокі речі можна говорити доступно і прозоро. Водночас це проза багатовимірна — кожен сучасний читач може прочитувати її, виходячи із власних духовних потреб, спонук і можливостей.

Твори Валерія Шевчука давно покинули ауру рідного Житомира, Києва й помандрували в широкі світи, досить поважно представляючи там українську прозу. Про них вже написано кілька серйозних досліджень, у тому числі й дисертаційних.

Не місце зараз сперечатися про правомірність існування «житомирської прозової школи» в тому визначенні й сенсі, якого надають цьому поняттю її ініціатори. Але звернімо увагу, як затято відмовлявся від приналежності до неї, наприклад, Є. Пашковський — бо претендує на самостійну першість. Адже в «житомирській школі» ця першість правомірно пов’язується з іменем Валерія Шевчука. Не прагну оточувати це ім’я якимось возвеличувальним пафосом (письменник того не потребує), але в даному разі виникають асоціації з І. Котляревським, Т. Шевченком чи, скажімо, Григором Тютюнником… Крім того, контури «школи Шевчука» виходять далеко за маргінесні межі Житомира, вони поширюються на всю українську культуру в цілому. Не треба боятися оглянутись назад — все «молоде» прозове покоління 80-90-х формувалося під впливом Шевчука. Власне, йому, який зумів так рафіновано зберегти і виплекати себе (а заодно і національну модерністську традицію) в часи чужорідної експансії, судилося підготувати досить сприятливий ґрунт для нового покоління сьогоднішніх літераторів, що називають себе постмодерністами. На мою думку, саме він є їм предтечею.

Шевчукова творчіть дуже розлога, різнобарвна, багатоаспектна, кожним новим твором навіть у власному контексті «відкривавча». У ній давно вже існували (тільки природно і «умиротворено», а не епатажно і самоутверджуюче): строката колажність у поєднанні реалістичної достовірності з умовністю, фантастичністю, «високої» й «низької» оповіді, з введення цитат давніх текстів, Біблії, художніми ремінісценціями тощо, з уявною суперечкою між героєм і оповідачем; і шляхетна, чисто шевчуківська іронія, яка ніколи не принижує людину; і його трансформована з давньої літератури різночитальна, захована в підтекст притчевість; і травестійність багатьох сюжетів, мотивів. Його так само, як і сучасну молодь, з перших кроків у літературі притягувала містика як поглиблення бачення недосконалого реального світу. В сьогоднішній прозі присутня давня Шевчукова антитоталітарна алюзійність, алегоричність сюжетів і образів, деталей. Він — творець оригінальних українських антиутопій, саги («Стежка в траві», неопублікований «Роман юрби»), філософсько-містичних повістей… Йому вдалося створити «універсальну картину світу» — архетипну драму «Вертеп», постановку якої приймає і зарубіжний глядач. Шевчук так само, як багато з сучасних молодих, вже давно полюбляє гратися зі словом, назвою, терміном, цитатою, щоправда, ніколи не ставив це за самоціль. Прикметно, що його теми, образи ніколи не застигають в одній точці, вони рухливі, живі, різноінтерпретаційні. Він любить повертатися до попередніх своїх тем, перепрочитуючи їх по-новому. Таким чином, увесь творчий набуток Шевчука-письменника являє собою мовби своєрідну карусель, пасажири якої можуть мінятися місцями, чергуватися, на якийсь час навіть зсідати, але в них завжди залишається шанс повернутись і продовжувати рух, якщо, звісно, цього захоче автор.

Думаю, що Валерій Шевчук готовий порадіти за свого кожного талановитого молодшого колегу. Пригадую, під час зустрічі зі студентами він сказав: «Замість того, щоб збагнути велике диво — людину, молодь хоче насамперед „блеснуть соплей на солнце“. Пізнати і витворити самого себе — от такою мусила б бути наша інтелігенція. Наша місія — зробити непорожнім кожен день, у який ми ступаємо щораз після ночі. Ми повинні бути людьми своєї української культури. Коли від нас буде йти це світло — воно піде до тих, хто це світло не здатен випромінювати». Правдиві й символічні слова.

Роздуми опісля

Книжка «Привид мертвого дому», хоча і є ніби збіркою вибраного з творів, написаних Валерієм Шевчуком у 1986–2000 рр., має