Андрій Анатолійович Кокотюха - Язиката Хвеська

зараз і закрутив оперативну комбінацію. І не одну, Пашо. Ти знаєш, що таке оперативна комбінація?

— Знаю. Особливо одна є, хороша. З трьох пальців, хіба ні?

Майор міліції Павло Шалига скрутив майору міліції Петрові Швидкому дулю.

— Чого ти мені дулі крутиш? — здивувався той.

— Це — типовий результат більшості оперативних комбінацій у нашому ментівському житті, — філософські зазначив Шалига і поспішив заспокоїти товариша: — Тому давай, Петя, за те, аби і в нашому житті траплялися винятки.

1

У окремому кабінеті затишного заміського ресторану того вечора теж наливали і випивали.

Тільки привід, який зібрав купу народу довкола наперед замовленого столика, був набагато радіснішим, можна навіть сказати — святковішим, ніж у двох битих життям міліцейських майорів.

Керував пістрявою галасливою компанією високий молодик у окулярах а-ля Джон Леннон, хоча з легендарним «бітлом» у нього не було нічого спільного. Навпаки, він послідовно критикував легендарного музиканта. Зокрема, часто говорив: «Бітлз» розпалися, бо Леннон втратив свою ідентичність, взявши після весілля з Йоко друге ім'я, ставши Джоном Оно Ленноном. Тоді як новоспечена дружина «бітла» так не вчинила, не ставши, в свою чергу, Йоко Джоном Оно, тому й живе досі. Знаходилися ті, хто з ним погоджувався…

Цю та інші свої думки, названі «думками проти течії», молодик у круглих окулярах сідлав здебільшого тоді, коли напивався.

Напивався цей достойний молодий чоловік досить часто. Що, по-перше, красномовно свідчило про його вік: не той, у якому відчувається виснаженість організму алкоголем, але й не той, який вимагає від людини його професії наслідувати так званій богемній моді та переходити з алкоголю на наркотики. Відповідно, по-друге, звичка до частого вживання алкогольних напоїв різної міцності, і при цьому — досить пристойний зовнішній вигляд, богемний, але не бомжеський, доводили причетність молодика в круглих окулярах до легіону творчої інтелігенції.

Молодик у круглих окулярах був головним режисером, художнім керівником і навіть одним із провідних акторів незалежного і, як він сам визначав, неакадемічного театру «Виклик». А зараз довкола столу в окремому кабінеті затишного заміського ресторану зібралися майже всі основні актори цього театру.

Плюс журналіст Максим Бойко. Заради якого колектив, власне, тут і забрався.

— Так, я попрошу накапати кожному в свою тару! — закликав він на правах керівника і самопризначеного тамади. — Значить, тепер зробили театральний жест, взяли інструменти в руки і випили ще раз за Макса. Старий, ти навіть не уявляєш собі…

— Слухай, може — ну його? — кволо запитав герой вечора.

— Його — це кого?

— Мене. В смислі, ну мене зовсім… Бо я справді нічого особливого не зробив, і взагалі…

— Взагалі, старий, за такі речі гроші беруть! — перебив його молодик у круглих окулярах. — Тому візьми хоча б свою румку і послухай мої щирі, позбавлені неприродного пафосу слова безмежної вдячності, яку ми всі тут присутні…

— Взагалі, Ксюх, за такі речі гроші беруть!

Погляд, яким пронизала Ірина Бойко свого чоловіка, міг би пропалити в людському тілі дірку, наче описаний письменником Толстим тепловий промінь, випущений з гіперболоїду інженера Гаріна. Але не пропалив: Максим лежав на їхньому подружньому ліжку і чмокав губами у міцному п'яному сні.

Чоловік пообіцяв, що вони сходять у кіно на останній сеанс. Недавно йому стукнуло тридцять, і він, само собою, не міг уже застати тих часів, коли молоді люди проводили романтичні вечори, мацаючи один одного на останньому ряду малого залу заштатного кінотеатру. Не зважаючи при цьому ані на перипетії маркізи Анжеліки на її тернистому шляху в Версаль, ані на акробатичні вправи Зорро в чорній масці, ані на крокодилоподібних мешканців якого-небудь іноземного Острова Чудовиськ. Проте ці благословенні часи пережили його батьки, їх застав навіть максимів старший брат, тому Бойко так розписав Ірині всі переваги романтичного вечора на останньому ряду найближчого до їхнього будинку кінотеатру, що вона не встояла — вирішила саме так відсвяткувати третю річницю їхнього знайомства.

Максимові в більшості випадків вдавалося умовити її на якесь ідіотське безумство. Вона була певна: Бойкові треба працювати рекламщиком і писати тексти, які б рекламували засушених кальмарів, хрусткі кукурудзяні палички чи фасовану тараньку. Ці та інші продукти купували б лише заради рекламних оповідань — Максим розповідав і придумував усе так красиво й складно, що в це хотілося вірити. Ось такий його талант привабив Ірину.

Але чоловік і далі працював рядовим кореспондентом жовтої газети з дурнуватою назвою «Фокус-плюс» і, здається, отримував від роботи моральне задоволення. Бо від тих грошей, які йому платили, діставати матеріальне задоволення нормальна людина не могла. І ця обставина, як не дивно, заспокоювала Ірину: якщо вона досі живе з Максимом, значить, тримає їх разом не матеріальна, а духовна складова шлюбу.

Ірина Бойко працювала секретаркою в офісі середньої паршивості і була впевнена, що не втратить роботу. Вона прекрасно знала — ефектна білявка роботу офісної секретарки не втратить навіть у гірші, ніж тепер, часи. Бо її обличчя — це обличчя офісу.

До офісу, де можна побачити красиву білявку, частіше заходять потенційні клієнти.

— Бог із ним, із кіном, Ксюх, ще сходимо! — заперечила Ірина подрузі, кинула на щасливого п'яного чоловіка черговий лютий погляд, і, тримаючи трубку мобільника біля вуха, вийшла з спальні, говорячи на ходу: — Хоча я вже собі планувала, тільки ну його… Розумієш, тут інше: йому поляну накривали. По-ля-ну! З водкою! Вона чогось коштує. Значить, гроші все одно витрачені. Отже, міг, гадюка така, баблом узяти! Знаєш, скільки такі послуги коштують? Ні, це послуги, Ксюх, послуги!

У праведному гніві Ірина не звернула увагу, як уві сні Максим перевернувся на інший бік. Тіло його в результаті трошки посунулося до краю ліжка.

А тим часом Ірина, виливши душу подрузі Ксені, на кухні поставила чайник на газ і, відчуваючи велику потребу продовжити сповідь, набрала номер подруги Каті. З усіма своїми подружками, яких було не менше десятка, Ірина Бойко мала одного мобільного оператора і могла базікати всередині стільникової мережі безкоштовно. Ну, нехай майже безкоштовно.

— Розумієш, Катюх, — пояснювала вона на десятій хвилині розмови, вимикаючи по ходу плакання в дівчачу жилетку вогонь під чайником і заварюючи собі на ніч зеленого чайку з м'ятою, — коли він про оцей свій подвиг, ну, за який його накачали в кабаку, говорив — у нього очі палали! Чесно тобі скажу, тітко — вони в нього так світяться, коли ми з ним цей-во… Ну, ти розумієш, про що я… Ага! Оргазм у нього від цього діла! Та не від цього, йолки зелені! Від того! Добре, добре, слухай, зараз…

Поки Ірина