Василь Григорович Ян - Чінгісхан

Наша населена земля схожа на розгорнутий старий, вицвілий плащ. Вона являє собою острів, що його з усіх боків омиває безмежний океан.

Ранньої весни запізніла сніжна буря пронеслася над мертвими барханами[3] великої рівнини Каракумів. Вітер люто рвав рідкі покалічені кущі, які пробилися крізь піски. Білий лапатий сніг кружляв над землею. Десяток верблюдів безладно збився докупи біля глиняної хатини з куполоподібним дахом. Куди поділися провідники каравану? Чому погоничі не зняли важких в’юків і не поскладали їх рядами на землю?

Верблюди підводили обліплені снігом мохнаті голови, їхні тужливі схлипування зливались із завиванням вітру. Вдалині продзенькав дзвоник… Верблюди повернули голови в той бік. Показався чорний осел. За ним, учепившись за хвоста, ледве йшов бородатий чоловік в довгому плащі і високому ковпаку дервіша[4] з білою пов’язкою пілігрима, який побував у Мецці.

— Уперед, уперед! Ще з десяток кроків, і ти одержиш свою пайку соломи. Поглянь, мій вірний друже Бекіре, кого ми зустріли! Де стоять верблюди, там відпочивають їхні хазяїни, а слуги вже розпалили багаття. А хіба там, де біля багаття зібралося десять чоловік, не знайдеться жмені рисової каші і для одинадцятого? Гей, хто тут? Правовірні, відгукніться!

Ніхто не відгукнувся. Глухо дзвякнув тріснутий дзвіночок на шиї верблюда-вожака.

Поганяючи осла, запорошений снігом подорожній поволі обійшов будівлю з низьким глиняним муром. Двері з майстерно вирізьбленим візерунком були підперті кілком. Позад хатини на майданчику, оточеному піщаними барханами, вишикувались ряди німих могил, старанно прикрашених білими й чорними камінцями.

— Дервіш Хаджі Рахім Багдаді вітає вас, шановні мешканці цієї тихої долини, що заснули навіки! — мурмотів подорожній, прив’язуючи осла під очеретяним піддашком. — Де ж сторож цих мовчазних зборів? Може, він у хатині?

Накришивши хліба в строкату торбу, дервіш підв’язав її до голови осла:

— Віддаю тобі, мій вірний друже, останні залишки їжі!.. Тобі вона потрібніша. Якщо ми за ніч не замерзнемо, завтра ти потягнеш мене далі. А я зігріватимуся згадками про те, як було нам жарко під пальмами благодатної Аравії.

Дервіш відкинув кілок і одчинив двері. Посеред хатини, де звичайно тліє багаття, згаслі жарини вкрилися попелом. Дах куполом зводився вгору, закінчуючись отвором для диму. Біля стіни навпочіпки сиділо чотири чоловіки.

— Мир, благоденство і простір! — сказав дервіш. Йому не відповіли. Він ступив крок уперед. Нерухомість, безмовність і блідість тих, що сиділи, примусила його швидко позадкувати до дверей і вислизнути надвір.

— Хаджі Рахіме, ти не повинен ремствувати. Четверо мерців ждуть, хто загорне їх у савани. А ти хоч убогий і голодний, але ще дужий і можеш блукати по безмежних дорогах всесвіту… Поряд цілий караван, що втратив свого хазяїна. Коли б тільки я захотів, я міг би стати власником оцих верблюдів, навантажених багатими в’юками. Але шукачеві правди, дервішу, нічого не потрібно. Він залишиться бідняком і піде далі, співаючи пісень. Однак треба пожаліти бідну худобину…

Дервіш обійшов верблюдів, розплутав на них мотузки, поставив тварин у ряд одну біля одної й опустив їх на коліна, Серед в’юків він знайшов мішок з ячменем і насипав з нього по кілька жмень перед кожним верблюдом.

— Коли б хто спитав, чи зробив Хаджі Рахім за своє життя добре діло, то ці верблюди йому могли б хором заспівати: «В Холодну бурю дервіш нагодував нас, і тому ми не замерзли».

Всю ніч дервіш пролежав на в’язці очерету, притулившись спиною до осла, який тихо дрімав, підібгавши ноги. Вранці вітер розвіяв хмари, і на сході з’явилося сонце.

Побачивши рожеві промені, що перебігали по могилах, дервіш схопився:

— В дорогу, Бекіре, ходімо далі!

Нав’ючивши осла мішком із залишками ячменю, дервіш зазирнув до хатини. Замість чотирьох чоловіків, що сиділи біля стіни, тепер лишився тільки один. Розплющені карі очі дивилися тьмяно й не моргаючи.

— Куди ж поділись інші мерці? Невже вони полягали в могили? Ні, Хаджі Рахім не хоче залишатися тут; він піде далі, в міста Хорезму, туди, де багато радісних людей, де точиться бесіда мудреців, свіжа, як молоко і мед.

— Допоможи мені, правовірний! — хрипко прошепотів чоловік, і в нього заворушилася хвиляста борода.

— Хто ти?

— Махмуд…

— Ти з Хорезму?

— У мене золотий сокіл…

— Ойє! — здивувався дервіш. — Правовірний, помираючи, думає про свого сокола! Випий води!

Хворий з зусиллям відпив кілька ковтків з тикви. Його блукаючі очі спинилися на дервіші.

— Мене тяжко поранили… розбійники Кара-Кончара…[5] Троє моїх супутників чекали гіркого кінця, хтось замкнув двері, і ми не могли вийти… Якщо ти правовірний, покинеш правовірного в біді, то це гірше за вбивство… — так говорить «благородна книга»…[6]

Його