Йозеф Несвадба - Таємниця Золотого Будди

— Вона до того ж і дурною мала б бути, та сліпа куля. Дуже вже дивно блудила вона, панночко. Звідки вона могла рикошетувати? Це тільки м'яч міг, прилетівши від фабричної брами до протилежної стіни, зрикошетувати від її правого рогу аж сюди. Я також був на війні, моя люба. Таких куль не буває. Тому що вони не гумові, а свинцеві. — Красл уважно оглянув одвірок. — Може, десь тут лишився слід? Вибачте, що я так докладно розпитую про все це. Знаю, як вам важко, але смерть вашого батька настільки незвичайна…

— Якась кулька застряла он там у сволоку. — Альбіна, трохи вагаючись, показала у напрямі вікна.

— Що ви сказали? У сволоку? Біля вікна? Отже, ще один рикошет. Цього разу навіть від дерев'яних дверей? — Красл наблизився до вікна, видобув з кишені перламутровий складаний ножик, і за хвилину тримав у руці сплющену кульку.

— Ви з поліції? — ледь чутно запитала Альбінка, на яку поведінка Красла безперечно справила враження. Вчителеві здалось, що вона затремтіла.

— Ні, я виконую доручення друзів вашого батька. Я хочу вам допомогти, мені ви можете вірити. — Став біля дверей, хвилинку щось обмірковував.

— А ніхто не міг вскочити до кімнати, доки ви морочилися з тим собакою?

— Ні, не знаю. — Альбіна несподівано зашарілася. — Напевне, ні. Адже тато завжди старанно замикався. Він навіть приставив до дверей дві діжки з квашеною капустою. Нікого тут не було.

— Скажіть краще, що ви нікого не бачили. Бо ваш батько вбитий пострілом, зробленим від дверей.

Дівчина перелякано подивилась на Красла.

— Ні! — вихопилось у неї.

— Стріляли звідти і з пістолета, — повторив учитель спокійно. — Я був на війні не один рік. Це куля не з гвинтівки. Для цього вона занадто мала. Це пістолетна куля, в цьому я абсолютно впевнений. — Він ласкаво торкнувся плеча Альбіни. — А тепер скажіть мені, що встановили жандарми?

— Жандарми? Але їх тут взагалі не було. Вони по горах ганялися за бунтарями і керівниками страйку. А мені видали свідоцтво про смерть без будь-яких розпитувань. Жандарми й так мали робота вдосталь. Кажуть, схопили чоловік п'ятдесят і потягли їх на той суд у Болеславі. Мого батька ніхто тоді й не згадав.

— Он воно як! А скажіть мені, у вашого татуся не було ворогів? Не було тут поблизу когось, хто хотів би вкоротити йому життя?

— Не знаю, — ледь чутно вимовила дівчина. — І взагалі це дурниці. Адже до нас ніхто не міг увійти. Якісь дивні у вас припущення. Тата вбила сліпа куля.

— А він з ким-небудь не посварився напередодні демонстрації? Ви ж самі кажете, що перед тим він скрізь керував людьми, виступав з промовами. Чому ж він цього разу залишився вдома? Може, чекав на кого? Чи боявся кого? Чому він справжню барикаду влаштував біля дверей? Хіба це не дивно?

— Шойя він боявся, це я знаю.

— А хто цей Шой?

Дівчина розповіла про ліберецького соціал-демократа, який підбурював тут робітників ще задовго до страйку і закликав їх виступати разом з німцями.

— Вони посварилися з татом уранці перед демонстрацією. Шой хотів, щоб тато разом з ним пішов до Гаратиць закликати тамтешніх робітників також припинити працю. У Гаратицях мішане населення, там чехи працюють разом з німцями. Тато, зрозуміло, відмовився. Ну, вони й посварилися, кричали один на одного. Шой називав його зрадником, і я чула, як він йому погрожував. — Альбіну раптом наче прорвало. Вона торохтіла, наче тепер усе достеменно знала або хотіла виказати таємницю. — «Ти зрадник, і ми з тобою як із зрадником будемо розмовляти!» — галасував Шой. Він трошки знає по-чеському. А ті, що разом з ним вдерлися до крамниці, вкрали у тата цілий ящик сірників. Знаєте, як він боявся, щоб десь не підпалили що-небудь. А як пішли, він негайно замкнув віконницю і заставив двері.

— А чому ви йому не допомагали?

— Я допомагала.

— Послухайте, панночко. — Красл сперся на спинку ліжка і взяв її за руку. — Послухайте, Альбінко, нам треба зараз же вирішити. Або я піду до жандармської управи і геть-усе розповім: про ту сліпу кулю, про сварку з Шойєм, одним словом, усе. Або нам треба відвідати Ліберець. Як ви гадаєте?

— Не знаю. — Умовляти її довелось довгенько. — Я б не хотіла, щоб мене хтось допитував. Кажуть, що в жандармерії били людей.

— Вас ніхто не битиме. Адже ви не заколотниця, дитинко. Але ж не можна дозволити, щоб убивця вашого батька безкарно гуляв на волі. Убивця справжнього патріота! Минули вже ті часи, коли німці могли безкарно глумитися над нами…

— Я б не хотіла… — знову затремтіла Альбінка.

— Гаразд. Тоді я сам поїду до Ліберця.

Лише тепер Красл зрозумів, для чого, власне, вирядив його сюди доктор X. Певно, менш за все йшлося про пам'ятник. Якби справді було так, навряд чи його викликали б телеграмою, навряд чи забезпечили б довідкою про удаване перебування в лікарні. Очевидно, в доктора були свої міркування щодо цієї історії, і він послав сюди Красла, який, безперечно, менш, ніж будь-хто інший, міг викликати підозру. Мабуть, у Празі також здогадувались, що це було вбивство.

Красл, щоправда, ніколи в житті не мав справи із злочинами. В селі під Болеславою лише одного разу хтось покрав кури та ще кілька раз ображені чоловіки піднімали сокиру на своїх невірних подруг, але в обох випадках далі галасу не пішло. І раптом він опинився перед такою серйозною справою, раптом змушений буз викрити обставини досить-таки дивного і таємничого вбивства. Красл взагалі був швидше страхополохом, ніж