Аркадій Олександрович Вайнер - Ліки від страху

зошита на стіл, зачекав, доки Чигаренков відпустить чергового відвідувача.

— Капітально задумано. Молодець.

Чигаренков вдоволено усміхнувся.

— До речі, про Позднякова. Бракує йому, значить, гумору?

— Бракує, — підтвердив Чигаренков. — Тут якось Ротшильд пожартував щодо його зовнішності, то він з ним півроку не розмовляв. Не кажучи вже про анекдоти — усе відділення за боки хапається, а Поздняков навіть не усміхнеться.

— А навіщо тобі, власне кажучи, його почуття гумору? Він же в тебе на іншій, здається, посаді?

— А як же? — здивувався Чигаренков. — Як керівник я мушу цю його якість враховувати. А то побалакаєш з ним «із вивертом», як зі мною Длиннов Василь Васильович колись, — і позбудешся доброго співробітника!

— Отже, співробітник він тямущий?

— Тямущий — не те слово. Я на його дільницю рік можу не заглядати.

— Так-так. Але чим тоді ти можеш пояснити оту пригоду з ним? Дивно якось виходить.

Чигаренков замислився. Потім, пригладжуючи рукою і без того гладеньке волосся на проділі, сказав:

— Дивно, коли не знаєш, що сталося насправді. Розумієш, Стасе, він же, звичайно, не ангел, Поздняков. Тобто — нормальний мужик і, певно, мас право у вільний час розговітись. Але щоб отак, до нестями… — Віталієве обличчя пересмикнула гидлива гримаса. — Ні, не схоже це на нього. Ти не подумай тільки, що я свого під захист беру. Якби я дізнався, що він справді так нажлуктився, то своєю владою шкуру б з нього спустив. Так що ти розберись по справедливості…

Я дивився на його суворе обличчя з твердим, вольовим підборіддям, міцно стуленими губами, що дивовижним чином замість суворості й твердості виявляло м'якість і доброту, й думав, що, мабуть, даремно я відмовлявся від пропозиції генерала, коли старий служака Поздняков, чоловік суворий і позбавлений почуття гумору, так потребує моєї справедливості.

Розділ 2
ХІБА СВІТ СТАВ ГІРШИЙ?

Капітан Поздняков обличчям був схожий на старого дебелого кабана, і я знову подумав про те, що дільничний — людина малосимпатична. Кілька років тому приятелі взяли мене на полювання, й мені хворобливо гостро запам'яталася здоровенна голова пораненого вепра — витягнуте, обрубане п'ятаком рило, примружені червонуваті повіки з довгими білими віями, під якими плавали каламутні зіниці, розширені останнім страшним болем, усе ще загрозливий, але вже безсилий жовтий оскал.

— Андрію Пилиповичу, ви маєте ворогів? — спитав я.

— Мабуть, — здригнулися білясті вії. — За десять років служби на одній дільниці й друзі й вороги з'являться: народу, вважайте, тисяч із дванадцять живе.

— Можемо ми з вами визначити коло таких недоброзичливців?

— А як його визначиш, оте коло? То ж тільки у поганого дільничного два недоброзичливці — жінка й теща! А мені за всі роки з багатьма сваритися довелось — і самогонників ловив, і хуліганів приструнював, і нероб виселяв, втікачів додому з відсидки за комір брав, за собак бездоглядних штрафував, до бешкетників на роботу скаржився, п'яниць із дворів та під'їздів гнав, батьків недбайливих у міліцію та у виконком тягав. І злодії траплялися, і в обшуках брав участь. От і виходить…

Поздняков замовк, ображено й сумовито ворухнув широким ніздрюватим носом, що виріс, здавалося, просто з верхньої товстої губи.

— Що виходить? — запитав я.

— Та от якось раніше ніколи й гадки про це не мав, а зараз увесь час тільки про те й думаю. Живе кільканадцять тисяч людей на моїй дільниці, й, по суті, ніхто з них мене й знати не знає, бо нам і стикатись не доводиться. А сталася зараз біда зі мною і годилося б слово добре про мене сказати, то виходить, що, окрім погані всякої, ніхто й не знає мене. А від погані мені слова доброго не дочекатися.

Я похитав головою:

— То не страшно. Якщо добрі люди вас не знають, отже, нормально службу несете, не даєте погані скривдити їх. Ну гаразд, облишмо це. Поясніть мені, будь ласка, навіщо ви взяли з собою на стадіон пістолет — ви ж були не на роботі й без форми? Інструкцію знаєте?

— Знаю, — похмуро мовив Поздняков. — Службу скінчив — зброю здай!..

— То чого ж ви?..

— У тім і вина моя єдина… — гірко сказав Поздняков. — Ви тільки мене зрозумійте, я не виправдовуюся, просто пояснити хочу: з війни у мене до зброї звичка, й на службі зосталась. Крім того, я ж і мешкаю на своїй дільниці, отож ніякого певного часу чергування у мене нема. Опівночі й за північ, хоч би що трапилося, біжать до мене: давай, Пилиповичу, виручай. А справи бувають які завгодно: я онде трьох озброєних злочинців у неслужбовий час затримав…

— Отже, можна припустити, що багато хто знав про пістолет, який ви носите завжди 8 собою?

— Звичайно! — Дільничний здивовано подивився на мене круглими рудуватими очима. Я ж представник влади, й усі мусить знати, що в мене сила.

Я подумки усміхнувся: у мене були інші уявлення про силу влади, але нічого Позднякову не сказав.

— Чаю хочете? — запитав Поздняков.

— Спасибі, із задоволенням. — Чаю мені не хотілося, але я подумав, що за чашкою чаю наша розмова стане не такою нестерпно офіційною.

Поздняков підвівся з дивана, де сидів увесь цей час до неприродності штивно, випростав довгу худу спину старого служаки, що тільки на п'ятому десятку перейшов із старшин у офіцери й тому зберіг шанобливий острах перед будь-яким молодим начальством. Він човгав ногою під диваном, намацуючи капці, не знайшов їх і, видно, вирішивши, що при мені все-таки незручно повзати на колінах по підлозі, махнув рукою і пішов на кухню в самих шкарпетках. На п'яті лівої шкарпетки світилася дірка — невеличка, як двокопійчана монета. Поздняков на кухні гримів чайником, туго вдарила об дно вода з крана, сірники черкалися об коробку, сичали, не займаючись, і дільничний тихо сипав чортами. А я тим часом роззирався.