Костянтин Едуардович Ціолковський - На Місяці

— Так, ми на місяці: все каже за це.

— Про це свідчить навіть розмір місяця, якого ми бачили дуже великим, і який є, очевидно, планета, що ми її не з нашої волі залишили. Шкода, що ми не можемо тепер розглядіти її плям, її портрету й остаточно впізнати місця, де ми перебуваємо. Почекаємо ночі…

— Як же ти кажеш, — зауважив я своєму приятелеві, — що земля й місяць однаково віддалені від сонця. А на мою думку, так це ріжниця таки чималенька. Адже вона, скільки я знаю, дорівнює 380 тисяч кілометрів.

— Я кажу: майже, бо ці 380 тисяч становлять лише одну чотирисоту частину всієї віддалі до сонця, — відмовив фізик. — Однією чотирисотою можна знехтувати.

Як я стомився, і не так фізично, як морально! Непереможно змагає сон… Ану, що там скаже годинник? Ми встали о шостій, тепер п’ять… Минуло одинадцять годин; а тимчасом, як показують темні тіні, сонце майже не зрушилось: тінь од крутої гори трохи не діставала до будинку, та й тепер стільки ж не дістає: ось тінь флюгера падає на той же камінь…

Це ще новий доказ, що ми на місяці…

Справді, він так помалу обертається довкола осі… Тут день триває близько 15 наших діб, або 360 годин, і стільки ж ніч. Не зовсім зручно… Сонце заважає спати. Пам’ятаю це саме я відчував, коли доводилося прожити кілька літніх тижнів у полярних краях: сонце ввесь час не заходило й дуже набридло. Але ріжниця велика між цим і тим. Тут сонце рухається помалу, але тим же порядком, там воно рухається швидко, і кожні 24 години робить коло невисоко над обрієм.

І там і тут можна вжити однакового способу: зачинити віконниці…

А чи правильно показує годинник? Чому така невідповідність між кишеньковим та стінним годинником із маятником? Перший показує — п’ять, а стінний — тільки десяту… Який же правду показує? Чому це маятник так ліниво хитається?

Очевидно, цей годинник відстає.

Кишеньковий годинник не може брехати, бо його маятник хитається не від ваги, а від пружности сталевої пружинки, що однакова на землі й на місяці.

Можемо це перевірити, рахуючи пульс. У мене він був 70 ударів на хвилину… Тепер 75… Трохи більше, але це можна з’ясувати нервовим збудженням, що виникло через незвичайні обставини та сильні вражіння.

А втім є ще можливість перевірити годинник: уночі ми побачимо землю, що обертається навколо себе в 24 години, — це найкращий та непомильний годинник.

Хоч як дуже хотілося нам спати, проте мій фізик не стерпів і заходився лагодити годинника. Я бачу, як він здіймав довгий маятник, міряє його та вкорочує в шість разів, чи близько цього. Поважний годинник перетворюється на цокотуна. Але тут це не цокотун, бо короткий маятник поводиться статечно, хоч і не так, як довгий. У наслідок цього лагодження годинник іде так саме, як і кишеньковий.

Нарешті ми лягаємо і укриваємося легкими ковдрами, які здаються тут повітряними.

Подушки та матраци майже не мнуться. Тут можна б, здається, зручно спати й на дошках.

Не можу позбутися думки, що рано ще лягати спати. О, це сонце, цей час! Вони захолонули, як і вся природа на місяці.

Мій товариш перестав відповідати; заснув і я.

Прокидаємось веселі. Бадьорість, і їсти хочеться, як вовкові! Досі хвилювання відбивало в нас звичайну охоту їсти.

Хочу пити, — відтикаю затичку… Що це, вода закипає! Помалу, але кипить… Торкаюся рукою карафки… Коли б не обпектися! Ні, вода тільки тепла. Неприємно таку пити. Мій фізику, що ти скажеш?

— Тут абсолютна порожнеча, тому й вода кипить, на неї не тисне атмосфера. Нехай ще покипить, не затикай. У порожнечі кипіння закінчується замерзанням, але ми не доведем до замерзання води. Буде. Налий склянку води, а затичку заткни бо википить багато.

Помалу ллється рідина на місяці…

Вода в карафці заспокоїлась, а в склянці ще хвилює, як нежива, що далі, то менше. Решта води в склянці перетворилася на кригу, але й крига випаровується та зменшується.

Як же ми тепер пообідаємо?

Хліб та іншу суху страву можна було вільно їсти, хоч і вона швидко висихала в нещільно закритій шухляді; хліб зробився, як камінь, фрукти зморщились і теж чималенько затвердли, а в тім їхня шкірка ще затримала вологу.

— Ох, ця ще звичка їсти гаряче! Що з нею робити? Тут же не можна розпалити вогню: ні дрів, ні вугілля, навіть сірники не горять.

— А чи не використати нам сонце? Адже ж у гарячому піску в Сахарі печуть яйця…

І горщики, і каструлі ми переробили так, щоб їхні накривки щільно приставали. Ми понакладали всього, чого слід, як велить куховарство, і виставили на сонячне місце в одну купу. Потім зібрали всі, які були люстра в хаті, і поставили їх так, щоб відсвіт сонця падав на горщики та каструлі.

За якусь годину ми їли вже добре зварені та засмажені страви.

Одне було погано: треба було поспішати. Признаюсь, ми не раз давилися та захлиналися. Це буде зрозуміло, коли сказати, що юшка кипіла та охолоджувалася не тільки в тарілках, а навіть і в горлі, у стравоході та шлунку; хоч трохи заґавився, а в тебе вже замість юшки — кусок льоду… Бісів батько його зна, як це ще наші шлунки цілі? Тиснення пари таки чимало їх розтягувало…

У всякому разі ми були ситі й досить спокійні. Ми не розуміли, як ми живемо без повітря, як нас самих, нашу хату, двір, сад і запаси страви та питва в льоху й коморах перенесено із землі на місяць. Нас брав навіть сумнів, і ми думали, чи не сон це, не мрія. І все ж ми звикли до свого становища й ставились до нього почасти з цікавістю, почасти байдуже: нез’ясовне