Костянтин Едуардович Ціолковський - На Місяці

Ми не зомліли тільки тому, що мала вага заважала зайвому припливові крови до серця.

Ми оглянулися.

Вікна були завішені, як раніше: того, що нас вражало, не було перед очима, а звичайний вигляд кімнати й усіх речей у ній, добре знайомих нам, ще більше заспокоїв нас.

Притулившись один до одного, ми ще трохи боязко підняли спочатку тільки краєчок завіси, потім підняли їх усі і, нарешті, зважились вийти з дому подивитись на траурне небо та околиці.

Хоч ми тільки й думали, що про прогулянку, проте ми ще дещо помічали. Наприклад, коли ми проходили через просторі й високі кімнати, то мусили дуже обережно орудувати своїми грубими м’язами, — інакше підошва даремно сковзалась по підлозі; проте, це не загрожувало падінням, як це було б на мокрому снігу, або на склизькому льоду, — а тіло чимало підскакувало. Коли ми хотіли відразу поставити себе в горизонтальному напрямі, то треба було спочатку помітно нахилятись уперед, як коні нахиляються, коли їх примушують зрушити віз із надсильною вагою, та це тільки здавалось так, — а справді всі наші рухи були надзвичайно легкі… Сходити східцями з приступки на приступку, — як це нудно! Ходити кроками, — як це помалу! Незабаром ми облишили ці церемонії, придатні на землі, а тут лише смішні. Рухатись навчились скоком; сходити й підійматися — через десять і більше східців, як найодчайдушніші школярі; а часом скакали з усіх сходів, або з вікна. Одне слово, обставини примусили нас перетворитися на якихось стрибунів, як от коники або жаби.

Отож побігавши по кімнатах, ми виплигнули на двір і побігли вскочки до найближчої гори.

Сонце сліпило очі й здавалось синюватим. Закривши руками очі від сонця й од відсвіту сонячного проміння, що ним світилася навколишня місцевість, можна було бачити зорі й планети, також здебільшого синюваті. Вони не миготіли; це робило їх схожими до цвяшків із срібними голівками, вбитих у чорне небо.

Ми перетворилися на якихось стрибунів, як от коники або жаби

А ось і Місяць, остання кватиря. Він нас здивував, бо його поперечник видавався разів у три-чотири більший, ніж діяметр раніше баченого місяця; та й блищав він яскравіше, ніж удень на Землі, коли він віддавав біленькою хмаркою… Тиша… Ясна погода… На небі ні хмарки… Не видно ні рослин, ні тварин. Пустеля з чорним одноманітним склепінням та з синім мерцем — сонцем… Ні озера, ні річки, ні краплі води. Хоч би обрій білів — це показало б, що є хоч пара, але й він такий самий чорний, як і все небо.

Немає вітру, що гойдає верхів’я дерев і шелестить травою на землі… Не чути цвірінькання коників… Не видно ні птахів, ні барвистих метеликів. Тільки гори та гори, жахливі, височенні гори, верхів’я яких, проте, не блищать від снігу… Ніде ні сніжинки. Ген-ген долини, рівнини, узгір’я. Скільки там навалено каміння… чорне й біле, велике й маленьке, та все гостре, блискуче, не закруглене, не зм’якшене водою, якої тут ніколи не було, яка не гралась ним із веселим шумом, не працювала над ним.

А ось зовсім рівне місце, хоч і хвилясте: не видно й одного камінця, лише чорні розколини розлазяться в усі боки, мов гадюки… Твердий ґрунт — кам’яний… Немає м’якої чорноземлі; немає ні піску, ні глини.

Сумна картина… Навіть гори оголені, мов роздягнені, бо ми не бачимо на їх легкого вуалю — прозорого синюватого серпанку, що ним обкутує зелені гори та віддалені речі повітря. Суворі, на диво чіткі ляндшафи. А тіні? О, які темні… І які різкі переходи від темряви до світла… Немає таких м’яких переливів, до яких ми звикли й які може створити лише атмосфера. Навіть Сахара — і та здалася б раєм проти того, що ми бачимо тут. Ми шкодували за її скорпіонами, сараною, гарячим піском, що його здіймає сухий вітер, не кажучи вже про вбогу рослинність, що зрідка трапляється, та фінікові гаї… Проте, треба вже було вертатися. Від ґрунту віяло холодом і ноги мерзли, хоч сонце припікало. Загалом ми відчували неприємне відчуття холоду. Це було схоже на те, коли промерзла людина гріється біля гарячого комінка й не може нагрітись, бо в кімнаті надто холодно: по його шкірі пробігають приємні струмки тепла, та вони не можуть перебороти холоду.

Вертаючись додому, ми грілися, легко перестрибуючи, як сарни, чотириметрові камінні купи… Це були граніти, порфіри, сієніти, гірський кришталь та всякі прозорі й непрозорі кварці й кремінка: все вулканічні породи. Потім ми помітили і сліди вулканічної діяльности.

Ось ми й удома. У кімнаті почуваєш себе добре: температура рівномірніша. Це нас спонукало почати нові досліди й обміркувати те, що ми бачили й помітили. Справа ясна, ми знаходимось на якійсь іншій планеті. На цій планеті немає повітря, немає й іншої атмосфери.

Коли б був газ, миготіли б зорі; коли б було повітря небо було б синє, і віддалені гори вкривав би серпанок. Але як ми дихаємо і чуємо один одного, — цього ми не розуміли. Можна було упевнитись, що немає ні повітря, ні іншого якогось газу: наприклад, ми не могли закурить і зопалу попсували безліч сірників; гумовий, закритий непроникливий мішок можна було стиснути без найменшого зусилля; цього не було б, коли б усередині був якийсь газ. Що на місяці немає газів, це доводять і вчені.

— Чи не на місяці й ми?

— Ти помітив, що звідси сонце не видає ні більшим, ні меншим, ніж із землі? Таке явище можна спостерігати лише з землі та її супутника, бо ці тіла майже на однаковій віддалі від сонця. А з інших планет воно видає більшим або меншим; наприклад, з Юпітера сонце видно меншим разів у п’ять, з Марса — разів у півтора, з Венери — навпаки, — у півтора рази більше: на Венері сонце пече вдвоє дужче, а на Марсі вдвоє менше. І така ріжниця з двох найближчих до землі планет. А на Юпітері, наприклад, сонце гріє в 25 разів менше, ніж на землі. Нічого схожого не маємо тут, хоч ми можемо про це дізнатися, бо маємо запас