Костянтин Едуардович Ціолковський - На Місяці

Я прокинувся й, лежачи в ліжку, пригадував тільки що бачений сон: мені снилося, що я купався, а що саме була зима, то особливо приємно було помріяти про літнє купання.

Час уставати.

Потягаюсь, устаю… Як легко! Легко сидіти, легко стояти…

Що це, може продовження сну? Я почуваю, що стою особливо легко, ніби по шию у воді. Ноги ледве торкаються підлоги.

А де ж вода? — Не бачу. Махаю руками: не почуваю ніякого опору.

Чи не сплю я? Протираю очі. Все те саме.

Дивно!

Проте, треба одягнутися.

Переставляю стільці, одчиняю шафи, дістаю одяг, піднімаю різні речі — і… нічого не розумію.

Невже в мене сили побільшало?.. Чому все стало таким легким? Чому я підіймаю такі речі, яких раніше й з місця зрушити не міг?

Ні, це не мої руки, не мої ноги, не моє тіло.

Ті такі важкі й роблять усе з таким трудом…

Звідки ця сила в руках і ногах?

Чи може якась сила тягне мене й усі речі угору і тим полегшує мені роботу? Коли так, то як же вона дуже тягне! Ще трошки — і, мені здається, вона піднесе мене до стелі.

Чому це я не ходжу, а підскакую? Щось тягне мене в бік, протилежний силі ваги, напружує м’язи, примушує скакати?

Мушу коритися: підскакую…

Мені здалося, що я поволі піднявся й так саме поволі спустився.

Підскакую дужче і з чималенької височини оглядаю кімнату… Ой! — забив голову об стелю… Кімнати високі; не чекав, що вдарюся… Більше не буду таким необачним.

Зойк збудив мого приятеля: я бачу, як він перевертається і згодом зіскакує з ліжка. Не буду описувати його подиву, схожого на мій; я побачив те саме видовисько, яке, непомітно для себе, кілька хвилин тому сам являв власного персоною. Мені дуже великої втіхи завдавали витріщені очі смішні пози й неприродно жваві рухи мого приятеля, мене потішали його чудні вигуки, дуже схожі на мої.

Давши вичерпатися запасові здивовання в мого приятеля — фізика, я попросив його з’ясувати мені: що трапилось? Чи то побільшало в нас сили, чи зменшилась вага?

І той, і той здогади були однаково дивовижні, та нема такої речі, до якої людина, звикнувши до неї, не стала б байдужа. До цього ми з приятелем ще не дійшли, але в нас уже зародилося бажання дошукатися причини.

Мій приятель, звиклий розв’язувати Завдання, швидко орієнтувався в масі явищ, що приголомшили й заплутали мій розум.

— Силоміром, або пружиновою вагою, — сказав він, — ми можемо зміряти силу наших м’язів і довідатись, збільшилась вона, чи ні. Ось я впираюся ногами об стіну й тягну за нижній гак силоміра. Бачиш — 80 кілограмів: моя сила не збільшилась. Зроби це саме й упевнишся, що ти не зробився богатирем Іллею Муромцем.

— Важко з тобою погодитись, — відказав я, — коли факти суперечать. З’ясуй, як я підіймаю край цієї книжкової шафи, в якій не менше 800 кілограмів. Я спочатку подумав, що вона порожня, але, одчинивши її, побачив, що всі книжки на своїх місцях. З’ясуй, до речі, і стрибок на три метри заввишки.

— Ти підіймаєш велику вагу, підскакуєш високо й почуваєш себе легко не тому, що сили в тебе побільшало, — цей здогад уже спростовано силоміром, — а тому, що вага зменшилась, цього ти можеш допевнитися за допомогою того ж силоміра; ми довідаємося навіть, у скільки разів вона зменшилась.

Так кажучи, він підійняв першу, яка попалася йому, гирю, що важила шість кілограмів, і привісив її до силоміра.

— Дивись! — казав він далі, глянувши на показ ваги. — Шестикілограмова гиря важить 1 кілограм. Тобто вага зменшилася в шість разів.

Подумавши, він додав:

— Достеменно така сила ваги й на поверхні місяця; там це від її малого обсягу та малої щільности її речовини.

— Чи бува не на Місяці ми?.. — зареготав я.

— Якщо й на місяці, — сміявся фізик, переходячи на жартівливий тон, — то лихо не велике, бо таке чудо, коли воно можливе, може повторитися в зворотному порядку, тобто ми знову повернемося на землю.

— Постривай, годі жартувати… А що буде, як зважити якусь річ на звичайних терезах, чи помітимо зменшення ваги?

— Ні, бо зважувана річ полегшає в стільки разів, скільки й гиря, покладена на другу шальку; рівновага не порушиться, хоч вага й зміниться.

— Так, розумію.

Проте, я намагаюсь переломити палицю, сподіваючись таки виявити збільшення сили; та дарма, зробити мені цього не щастить, хоч палиця й не груба й ще вчора тріщала в моїх руках.

— Ач який упертий, покинь, — сказав мій приятель — фізик.

— Краще подумай, що тепер, мабуть, увесь світ схвильований змінами.

— Твоя правда, — відповів я, кидаючи палицю: я про все забув; забув що існує людство; з яким я, та й ти, дуже хочемо поділитись думками…

— Що воно сталося з нашими приятелями?.. Чи не було ще й інших переворотів?

Я вже й рота роззявив та відсунув завіску (вони всі були спущені на ніч, щоб місячне сяйво не заважало спати), щоб побалакати з сусідою, але відразу ж одскочив. Який жах: небо було чорніше за сажу.

— Де ж місто? Де люди?

Це якась дика, неуявна, яскраво освітлена сонцем місцевість.

Може ми й справді перенеслись на якусь пустинну планету?

Все це я тільки подумав, — вимовити ж нічого не міг. І тільки нескладно мугикав.

Приятель кинувся був до мене, гадаючи, що мені млосно, але я йому показав на вікно; він сунувся туди й теж занімів.