Костянтин Едуардович Ціолковський - На Місяці

нас більше не дивувало, а небезпека вмерти з голоду самотніми та нещасними й на думку не спадала.

Як з’ясувати такий неможливий оптимізм, — ви це побачите із закінчення наших пригод.

Треба б погуляти після їжі… Спати багато я не зважуюсь — боюся сонячного вдару.

Забираю і приятеля.

Ми на широкому дворі зі спортивними спорудами в центрі, а по краях паркан і обора.

Навіщо тут цей камінь? Ще можна покалічитися об його. У дворі ґрунт звичайний, земний, м’який. Геть його, за паркан. Бери сміливо! Не бійся, що він великий. І ось камінь з тонну вагою ми взаємними зусиллями підняли й перекинули через паркан. Ми чули, як він глухо гупнувся об камінний ґрунт Місяця. Звук долетів до нас не через повітря, а землею: від удару задвигтів ґрунт, потім наше тіло й вушні кістки. Так ми часто могли чути вдари.

— Чи не так ми чуємо й один одного?

— Навряд. Звуки не лунали б, як у повітрі.

Легкість рухів викликає дуже велике бажання полазити, пострибати.

Щасливі дитячі роки! Пам’ятаю, як я лазив на дахи й дерева, як кішка або птах. Це було приємно… А стрибання через мотузочку та рівчаки! А біганина на приз! Я це страшенно любив…

Чи не згадати нам старовини? У дитинстві в мене було мало сили, особливо в руках. Бігав і стрибав я таки добре. Але по мотузу й жердині вилазити мені було важко. А мріяв про велику фізичну силу: віддячив би я ворогам і нагородив друзів… Що дитина, що дикун — однаково. Тепер для мене смішні ці мрії про міцні м’язи; а тимчасом ті мрії мої тепер здійснюються: сили в мене завдяки незначній силі ваги на Місяці, ніби вшестеро побільшало.

Крім того, мені тепер не треба підіймати ваги власного тіла, це ще збільшує діяння моєї сили. Що тут для мене паркан? Не більше, ніж поріг або табурет, через які я на Землі можу переступити. І ось, щоб перевірити цю думку, ми знімаємось і без розгону перелітаємо через загороду. Ось зіскакуємо на повітку й навіть перестрибуємо її; та для цього треба розігнатися. А як приємно бігти, не чуєш ніг під собою. Ану лишень… хто кого? Галопом! За кожним ударом п’ятою об ґрунт ми пролітали кілька метрів, особливо в поземнім напрямі. Стій… За хвилину — ввесь двір із швидкістю верхового коня…

Ваші «велетенські кроки» не дають змоги так стрибати…

Ми робимо виміри: при галопі, досить легкім, ми піднімалися над ґрунтом метрів на три, а в подовжнім напрямі пролітали метрів десять і більше, залежно від швидкости бігу.

— До гімнастики!

Ледве напружуючи м’язи, навіть для сміху, з допомогою самої лівої руки, ми вилазили по мотузу на поміст.

Страшно: вісім метрів додолу… Все здається, що ти на Землі… Голова йде обертом… Затамувавши дух, я перший зважуюся плигнути вниз… Лечу… Ай, трохи забив п’яти!

Слід було б попередити приятеля, але я лукаво підмовляю його плигнути. Піднявши голову, я кричу до нього:

— Плигай, нічого — не заб’єшся!

— Даремне умовляєш. Я добре знаю, що стрибок звідси дорівнює стрибкові на Землі з 11/2 — метрової вишини. Звісно, дістанеться трохи п’ятам.

Летить і мій приятель. Повільно летить… Особливо спочатку. Він летів секунд із п’ять.

За такий час можна багато про що подумати.

— Ну що, фізику?

— Серце б’ється — більше нічого.

— В сад! По деревах лазити… По алеях бігати!

— Чому не посхло листя?

Свіжа зелень… Захист від сонця… Високі липи й берези… Наче білки ми стрибали й лазили по тонкому гіллі й воно не ламалося. Ще б пак! Ми ж тут не важчі за гладкого індика.

Ми пливли над кущами й між деревами, і рух наш схожий був на літ. Весело було. Як тут легко врівноважуватися! Похитнувся на гілці: от-от упадеш, та бажання падати так мало, і саме відхилення від рівноваги дуже повільне; махнеш тільки рукою або ногою, і рівновага відновлюється.

На простір! Величезний двір і сад здаються кліткою…

Спочатку біжимо по рівній місцевості. Зустрічаються неглибокі рівчаки до 20 метрів завширшки.

З розгону перелітаємо їх, як птиця. Але ось почався узвіз, спочатку невеликий, а потім все крутіше й крутіше. Яка круча!

Даремні страхи: сходимо нагору вільно великими й швидкими кроками. Гора висока… Навіть легкий Місяць стомлює…

Сідаємо. Чому тут так м’яко? Чи не розм’якло каміння?

Беру великий камінь і б’ю ним об другий: посипалися іскри.

Відпочили. Назад!

— Скільки до дому?

— Тепер небагато, метрів 400.

— Докинеш каменем?

— Не знаю; спробую.

Ми взяли по невеличкому, рубчастому камінчикові. Хто кине далі?

Мій камінь перелетів через хату. І добре. Дивлячись, як він летів, я боявся, що він розіб’є вікно.

— А твій ще далі!

Цікава тут стрілянина. Кулі та гарматні пролітали б у поземному та простовисному напрямі сотні кілометрів.

— А чи ж буде тут діяти порох?

— Вибухові речовини повинні в порожнечі діяти ще з більшою силою, ніж у повітрі, бо воно заважає їм поширюватись; а кисень їм не потрібний, бо потрібну кількість його вони мають самі.

III

Ми прийшли додому.

— Я насипаю пороху на лутку, освітлену сонцем, — сказав я: — наведи фокус запалющого скла… Бачиш — вогонь… Вибух, хоч і безгучний… Знайомий запах, що моментально зник.

— Можеш стрельнути; не забудь лише надіти пістона; запалюще скло та сонце замінять удар курка.

Поставимо рушницю сторч, щоб кулю після вибуху знайти поблизу…

Вогонь, ледве чутний згук, легенький струс ґрунту.

— Де ж