Едуард Шторх - Ловці мамутів

На березі почався бенкет. З обох зубрів випотрошили ще теплі тельбухи. Хоча хлопці вже принесли із стійбища гарячі головешки й розклали вогнище, мисливці нетерпляче шматували печінку, шлунок та інші нутрощі і їли сирими.

Діти й жінки чекали, поки наїдяться чоловіки. Сьогодні всі будуть ситі!

Чоловіки віддали жінкам зубрячі шкури, й ті відразу ж розстелили їх на траві й почали шкрябати гострими камінчиками. Коло другої шкури заходилися діти.

Десь за кущами заскавуліли лисиці, принаджені гострим запахом крові, м’яса й тельбухів. Вивірчак кинув у них каменем, та лисиці не злякались. Тоді він схопив дрючка й погнав їх далеко-далеко… Ловці вибухнули сміхом, коли нахабні лисиці повернулись і почали скрадатися до вогнища вже з іншого боку.

У вогнищі повно жару, й ловці вправно печуть шматки м’яса, настромлені на рожни. Всі чоловіки забруднені кров’ю. Не вмилися, вона взагалі ніколи не вмиваються. Навпаки, деякі навмисне розмазують кров по тілі, бо переконані: в кого більше на шкірі крові, той найславетніший і найхоробріший ловець.

А Копчем сидів під вільховим кущем, утупивши погляд у воду й ласуючи печеним зубрячим хвостом. Раптом щось зашаруділо — Копчем напружив слух. За кущем, під вітами, лежав голодний вовк. Копчем здригнувся з несподіванки, й вовк утік. Хлопець не покликав на допомогу — він уже не дитина! Тихенько підвівся й поглянув, чи нема поблизу якої зброї. Неподалік побачив кілька списів, устромлених у землю. Взяв одного списа й хотів уже повернутись до куща, щоб розшукати вовка. Гунач, старий, але ще жвавий мисливець, кинув Копчемові гарну необгризену кістку. Хлопець спритно спіймав її лівою рукою й подався по хижака. Відкусив напівспеченого м’яса й, тримаючи спис у правій руці, почав оглядати високу траву за вільховим кущем. Вовка не було. Хлопець рушив берегом далі… Раптом якийсь шурхіт, блиск очей… Вовк метнувся з трави й вихопив кістку Копчемові з рук.

Поки хлопець отямився, нахабний вовк зник у чагарнику. Копчем безпорадно погрожував списом. Хіба ж розповіси мисливцям, що утнув хижак? Вони засміють його. Зрештою, що там кістка! Та він і голоду зовсім не відчуває…

Копчем згадує матір. Зубри забрали її в племені. Життя за життя.

Копчем сідає на брилу, що стирчить з землі, вдивляється в прокляту затоку. Прокляту?! Таж вона дала племені жадану здобич!.. Так, але Копчемова мати загинула. А як вона змалечку дбала про нього. В неї він завжди знаходив захист…

— Мамо, мамо! — жалібно застогнав Копчем.

Потім гірко заплакав. Грубого, дикого, майже нечутливого хлопця перемогла любов до матері — перше пробуджене почуття первісної людини.

Два дні бенкетувало плем’я на березі Диї. Потім із запасами м’яса та шкурами повернулося до свого стійбища.

З телям трапилась неприємна пригода. Ловці хотіли привести його в табір і з’їсти згодом. Та вночі вовки налякали теля; воно було погано прив’язане, тож відірвалось, утекло кудись і стало жертвою хижаків. На щастя, плем’я мало досить їжі, тому про втрату теляти говорили небагато. Але іншим разом вартових було б суворо покарано за те, що вони занедбали свої обов’язки.

… Жінки сидять біля вогню, пораються коло м’яса, яке ще залишилось. Чимало м’яса вже сушиться на гілках. Жиру так багато, що немає змоги з’їсти його ввесь. Тож сьогодні кожен член племені може досхочу мастити жиром тіло. Це найкращий засіб проти комарів — він рятує протягом кількох днів, поки жир не зітреться. Тому мисливці пильнують, щоб жировий шар тримався якнайдовше. Чим він давніший, чим дужче смердить, тим краще відганяє комарів.

Від вогнища шугає чадний дим, і жінки коптять у ньому шматки м’яса. Двоє геть закурених дівчат, Смолда та Палуша, знову принесли оберемки гілок і поклали біля вогнища. Коли Шкута подала їм шмат м’яса, вони тільки зморщили носики, мовчки перестрибнули потічок, що дзюрчав із джерела, й почали рвати щавель за Гуначевим наметом. А згодом разом з іншими дівчатами пішли до річки збирати всіляке зілля та корінці, що прискорюють травлення.

До вогнища підсів прудконогий Заєць і поклав біля себе дві рівні, добре обстругані палиці. Потім узяв одну й почав обпалювати загострений кінець. За хвилину обточив обпалене вістря об камінь. Тепер Заєць матиме чудовий спис! Він теж не взяв од Шкути печеного м’яса, байдуже відвернувся. Ба навіть Горло, перший ненажера в таборі, витираючи з обличчя піт, відштовхнув Шкутину руку, коли та запропонувала йому запашну печеню.

Нікого з табору вже не приваблювало м’ясо. Всі були ситі й жували тепер щавель та полин. Хіба що надвечір, коли зголодніють, ловці поласують мозком з кісток, які лежали купками поруч. Бо ж мозок, виколупаний з обпалених кісток, — це найкращі ласощі на світі!

Діти й хвилинки не всидять спокійно. Вивірчак ліпить з жовтої глини зубра. Вставив чотири прутики — ноги, в голову дві гілочки — роги. Глиняний зубр сподобавсь усім дітвакам. Вони понесли його за табір і влаштували там полювання. Наробили луків та списів і, повзучи до зубра, запускали в нього стріли з гострими кістяними наконечниками. Під час гри діти застосовували всі мисливські хитрощі. Послиненим пальцем визначали, звідки віє вітер, старанно ховались і повзли в цілковитій тиші. Дзвінко сміялися лише тоді, коли комусь щастило влучити в зубра.

Одного з найспритніших ловців, Мамутика, дуже мучила спрага після надмірної їжі, й він пішов до джерела, щоб угамувати її. Та, підійшовши до того місця, де колись синіла чиста криниця, Мамутик сердито загарчав. Тепер тут стояла скаламучена калюжа. Інших мисливців забавляло, що спраглий Мамутик лютує, й вони ще дужче дошкуляли йому.

— Мамутику, чи смакує баюра? — дражнив його Кунича Ніжка, відомий жартун.