Жорж Сіменон - Тюрма

— Це було напередодні свят-вечора… Ми зустрілися…

— Як і завжди — в мебльованих кімнатах?

— Атож… Зважаючи на те, що свята мали проводити нарізно, ми вирішили розпити пляшку шампанського до зустрічі в січні…

— З чиєї ініціативи стався розорив?

Ален змушений був подумати.

— Мабуть, з її… Ми зустрічалися вже тільки за звичкою, розумієте? Я весь час був зайнятий… Вона сказала щось на зразок: «Душі вже немає більше в наших стосунках, правда ж, Ален?»

— У вас теж було бажання покінчити з цим?

— Можливо… Ви ставите запитання, яких я сам ніколи собі не ставив.

— Так, але зрозумійте, ще дві години тому я нічого не знав ні про існування вашої дружини, ні вашої своячки, і коли мені знайоме ваше прізвище, то тільки завдяки вашому журналу…

— Спробую відповісти…

Усім своїм виглядом Ален немов просив вибачення, що їж ніяк не відповідало його вдачі. Та й взагалі, відтоді, як він переступив поріг карної поліції, все, що тут відбувалося, не відповідало його вдачі.

— Пригадується, я хотів пригорнути її до себе востаннє.

— Вона погодилася?

— Воліла розстатися добрими друзями…

— А потім?

— Нічого більше… Ми з Мур-мур не раз вечеряли в них… Зустрічалися з нею і чоловіком в театрі, ресторані…

— У поведінці вашої дружини не відчувалося якихось змін?

Ален чесно пригадував усі подробиці:

— Ні… Не знаю… Даруйте, що я так часто вимовляю ці слова, але ж мені нема чого більше сказати…

— Ви завжди вечеряли разом з дружиною?

— Майже щовечора…

— Удвох, без сторонніх?

— Рідко… У нас багато друзів, доводиться часто брати участь у всіляких вечерях, коктейлях…

— Як ви проводите вихідні?

— Субота у нас спокійний день. Але Мур-мур завжди мила писати якусь статтю… Іноді їй випадало залишатися в Парижі на день або два. Вона спеціалізувалася на інтерв'ю з проїжджими знаменитостями… Але скажіть мені, нарешті, чому вона вбила сестру?

Він раптом обурився сам на себе, що так оголяв своє подружнє життя перед цим стомленим поліцейським.

— Це саме те, що ми й намагаємося з'ясувати, адже так?

— Ні, неможливо…

— Що неможливо?

— Щоб вона раптом ні сіло ні впало приревнувала мене до Адрієни…

— Ви з дружиною палко кохали одне одного?

— Я ж казав вам…

— Ви розповідали мені про початок вашого спільного життя в Сен-Жермен-де-Пре… А потім?

Якихось півгодини або годину тому Мур-мур, певно, теж сиділа в цьому кріслі і та ж лампа під молочно-білим абажуром освітлювала їй обличчя.

— Ви її теж про це розпитували?

— Вона відмовилась відповідати…

— А зізналася?

У Алена зажеврів промінь надії.

— Тільки в тому, що стріляла в сестру.

— Але чому? Вона не пояснила чому?

— Ні. Я запропонував їй викликати адвоката за її власним вибором.

— І що вона відповіла?

— Що це ваша справа; що ж до неї — їй байдуже.

Їй байдуже… Мур-мур не могла так сказати. Вона мала б вжити інших слів.

— А як вона тримала себе?

— Напрочуд спокійно. Глянувши на годинника, сказала: «Ми з Аленом мали зустрітися вдома о пів на восьму. Він буде непокоїтись».

— Вона була схвильована?

— Правду кажучи, ні. Чимало я перебачив у цьому кабінеті людей, які щойно вчинили злочин. Та не пригадую, щоб хтось виказував таке вміння володіти собою, як ваша дружина.

— Це тому, що ви не знаєте Мур-мур…

— Коли я правильно вас зрозумів, вам не часто доводилось бувати удвох? Маю на увазі останні роки.

— Разом бували, але віч-на-віч ні… Не забувайте про мою професію, яка змушує мене зустрічатися з людьми з ранку до вечора, а часто-густо й до ранку…

— У вас є коханка, мосьє Пуато?

Знову коханка! Слово, яке нічого не означало, яке здавалось йому таким застарілим!

— Коли ви запитуєте мене, чи сплю я з іншими жінками, крім дружини, то зразу ж відповідаю — сплю… І не з однією, а з дюжиною… Кожного разу, як трапляється нагода і коли жінка варта того…

— Беручи до уваги напрямок вашого журналу, випадків вам, певно, не бракувало?

У голосі комісара лунала заздрість.

— Тепер давайте підсумуємо: ви нічого не знаєте; у вас були любовні стосунки з своячкою, та з грудня минулого року вони припинились, і, оскільки вам відомо, ваша дружина про них нічого не знала. Проте нам треба ще дійти розуміння всього цього.

Ален з цікавістю глянув на комісара; його покоробило. Що сподівається зрозуміти ця людина, нічого не відаючи про їхнє життя, коли він навіть сам нічогісінько не розуміє?

— До речі, до якої газети пише ваша дружина?

— Для жодної і для всіх разом… Вона те, що ми звемо free lance, тобто журналістка, не зв'язана з певною редакцією. Працює на свій страх і риск. Коли пише статтю або серію статей, то вже знає, якій газеті чи журналу запропонувати їх. Часто друкується в англійських і американських журналах…

— А у вашому тижневику?

— Ви вже запитували мене. Ні, це не її жанр.

— У вас є адвокат, мосьє Пуато?

— Звичайно, є.

— Не запросили б ви його зв'язатися зі мною сьогодні ввечері чи завтра вранці?

Полегшено зітхнувши, комісар підвівся.

— Попрошу вас пройти до сусідньої кімнати. Ви повторите свої свідчення стенографісту, який занотує їх.

Як це до нього зробив Бланше. А що міг розповісти