Карл Хайнц Вебер - І мертві залишають тіні

зазнала непоправної шкоди через багаторічне знайомство з одним чеським емігрантом під час війни. Майнкові тепер здавалося, що ірландець хоче підтвердити це. Отож, ніби зумисно для цієї зустрічі, той відновив дещо в пам'яті й таким чином складав своєрідний екзамен. Спершу ірландець затинався, потім перейшов на баварський діалект, далі — на діалект тірольських лісорубів, а тоді вже заговорив літературною мовою з англосаксонським акцентом, вживаючи чітко сформульовані мовні звороти.

Втім, розмові це не ставало на заваді. Побіжно Майнк відзначив про себе гучний голос, невимушену поведінку Мейволда, темпераментне жестикулювання, грайливий тон бесіди. Не лишились поза його увагою й зовнішні прикмети ірландця: у верхній щелепі бракувало одного зуба, волосся на голові було жорстке, коротко підстрижене, руки еластичні, невгамовні, аж здавалося, ніби він їх у когось позичив. Веснянки, пістрява сорочка, на пальці правої руки — діамант…

Та найбільше вражали очі: не їхній колір — вони звичайнісінькі сірі, — навіть не форма чи величина; в них було щось інше, що мимоволі привертало увагу: відсутність блиску. За всю розмову вони не засвітилися жодного разу. Ці очі були непроникні, тьмяні й невиразні, наче фарба без лаку. У них годі було щось прочитати, такі вони непорушні, мовби скляні. Вони не пасували до рожевого, збудженого обличчя ірландця, не узгоджувались з його темпераментом. Гайнц Майнк уникав дивитися в них під час розмови. Втім, він не помічав, щоб і ірландець шукав його погляду. Можна сказати, один одному в очі вони не дивилися. Навіть згодом. Уже тоді, коли закінчилася ця невимушена розмова і професор Майнк узявся за свої папери, щоб приступити нарешті до справи.

— Дозвольте, містере Мейволд, ще раз коротенько зупинитися на наших позиціях у ставленні до долі Стюарта Джеймса О'Дейвена, як вони визначились у нашому листуванні, — почав він. — Ви дотримуєтесь думки, що Стюарт Джеймс О'Дейвен у тисяча дев'ятсот сорок четвертому році жив у Німеччині. Що з ним потім сталося, ви не знаєте. Не знаєте також, коли і як він туди потрапив, до чого прагнув і чим займався. Судячи з натяків у ваших останніх листах, у вас є певна версія, але ваші твердження такі скупі й обережні, що про них я нічого не можу сказати. В усякому разі ясно одне: результати моїх досліджень у справі О'Дейвена ви рішуче ставите під сумнів, навіть більше — категорично заперечуєте їх. Оскільки ми, мої співробітники в інституті і я, так само ставимось і до ваших досліджень, то обидві сторони зрештою опинились у неприємній ситуації і, отже, не можуть закінчити своїх робіт: ви — своєї книжки, а ми — своєї наукової праці. Тим часом О'Дейвен в обох позиціях відіграв певну роль, отож ні ви, ні ми не можемо бути настільки зарозумілими, щоб знехтувати думкою іншої сторони. З другого боку, і час підпирає, тому-то ми мусимо вибрати один із варіантів — безперечно правильний. А правильний, любий колего, істинний варіант — то наш. Я це можу довести.

Тут Майнк зробив паузу. Ірландець кивнув. Він ще глибше вмостився в кріслі, очікуючи, що буде далі, потім знову кивнув, але, очевидно, не на знак згоди, а запрошуючи колегу продовжувати розмову.

— Перш ніж пред'явити детально опрацьований матеріал, дозвольте коротко викласти мої відомості про вашого земляка. Стюарт Джеймс О'Дейвен влітку тисяча дев'ятсот тридцять шостого року вступив до лав однієї з Інтербригад, що прийшли на допомогу іспанському народові у його боротьбі проти фашистів. Певний час він був офіцером при Штабі, потім командував ротою. Ви знаєте, що добровольці об'єднувались за принципом національної приналежності. О'Дейвен належав до П'ятнадцятої Інтернаціональної бригади, — ця військова частина складалася переважно з північних американців, британців та ірландців. Шістдесят із ста двадцяти п'яти ірландських бійців бригади полягли на іспанській землі, одним із них був і офіцер Стюарт Джеймс О'Дейвен. Я маю цілком певні відомості про його смерть і познайомлю вас із ними. Але спершу, мабуть, вам було б доцільно ознайомитися з деякими відомостями про військові операції, які проводилися ще до смерті О'Дейвена у тисяча дев'ятсот тридцять сьомому році. У зв'язку з цим поговоримо про період, описаний мною в праці, де я розповідаю про частину О'Дейвена.

Гайнц Майнк подав Мейволдові теку з рукописом.

Ірландець узявся за справу сумлінно. Він прочитав абзац, потім заходився читати його від самого початку ще раз, вникаючи у зміст кожного слова. Гайнц Майнк спостерігав за ним. Він знав текст майже напам'ять, тож безпомилково вгадував, на якому місці зупиняється його візаві. Йому лише хотілося щось додати, уточнити: треба, мовляв, уявити собі тодішню Іспанію, народне повстання, військову техніку… Але він цього не зробив. Супроти ж нього сидів учений-історик, фахівець, який, поза всяким сумнівом, мислив масштабними історичними категоріями.

У Майна ж це все стояло перед очима. Люди, їхнє трудове життя, їхня ненависть, обурення, їхня боротьба. Він бачив убогі пейзажі: голі скелі, порепану, висушену спекою землю, глиняні халупи, маслинові гаї. Бачив сине небо над країною, казково сине небо, неймовірно прекрасне і все-таки справжнє. І все це зливалося в один образ, який, до речі, поставав завжди, коли він думав про Іспанію і про О'Дейвена: церква, дерево, людина.

Ось він бачить, як раптом потьмарилось блакитне небо, заблищали зірки, бачить церкву з розбитою банею, крізь яку сочиться тьмяне світло півмісяця. Увагу його привернули постаті, що видніли поблизу руїн, постаті солдатів Інтернаціональної бригади, — здається, він сам був там, серед них, був очевидцем. Один, він лежав з люлькою в роті біля зруйнованого вівтаря, мав дуже нещасний вигляд, іноді таким він був і насправді. Стюарт Джеймс О'Дейвен, офіцер цього підрозділу, ірландець серед північних американців. Майнк бачить його, потім уже не його, а тих, хто був разом з ним, але його очима, і разом з ним переживає його останню годину. В його голові уявлюване зливається з тим, що він знає, що вважає за дійсне.

О'Дейвен підводить голову. У велику рвану дірку з даху церкви заглядають зорі. Яскравий серп місяця вигулькує з-за хмар, відтак знову ховається за них, іноді цілком, а згодом виринає, здається, ще яскравіший, ніж раніш?.

Довго спостерігає О'Дейвен за цією грою в піжмурки, стоїть, склавши руки на грудях, з люлькою в зубах, спокійний і врівноважений, та, мабуть, так само стомлений, як і його товариші. Він чекає, не поглядаючи