Віктор Семенович Близнюк - Хлопчик і тінь

перемовився словом, і раптом — глибокий, таємний поштовх серця, це він! Це той, брат, поводир твій, до болю своя, добра і рідна тобі людина, людина-душа, людина-світ, без якої тобі не жити і не ступити далі ні кроку. І одразу жадоба: не загубити, не розминутися, відкритись душею, висповідатись до дна, не утаїти навіть того, що таїв і сам від себе! Хіба це не найбільше щастя в житті — знайти, зустріти таку людину і під її довірливим поглядом, у самозабутті, в пориві гарячої, святої одвертості відкрити себе і свою душу, ось я, весь тут, весь перед вами і весь ваш!» Для натури такої ясної поривальної сили поняття совість, людяність ніколи не могли бути мертвими абстракціями.

Є тлумачі літератури, що люблять зводити письменників і стукати їх лобами. Цьому, мовляв, лавровий вінок, цьому ж — вистачить і листочка. Тенденція проглядається й тоді, коли письменницькі долі стають об’єктом спогадів та досліджень. У публікаціях останніх років ім’я Близнеця згадувалося кілька разів у контексті творчості Гр. Тютюнника з образливою побіжністю. Не принижуймо гарного письменника лавровим листочком, а себе — необізнаністю чи й глухотою. Я глибоко шаную рідкісний талант Тютюнника. Саме тому й відчуваю внутрішній спротив, коли славним його ім’ям намагаються — можливо, навіть несвідомо — притінити ім’я автора «Мовчуна», «Людини в снігах», «Вибуху», «Птиці помсти Сімург». Не треба зводити їх лобами по смерті. Неморально. Це різні письменники. В літературі вистачить місця кожному, якщо добра слава його підтверджується нерозмінним золотом таланту.

«Мати знала, що Павлик своїм тихим зосередженим оком придивляється до людей, бачить в них щось непросте, приспане, те, що не кожному помітне».

Це з тієї ж «Птиці помсти Сімург». Приспаного, непростого, не кожному помітного при всій простоті та бездоганній прозірності Близнеця — ще стачить і для завтрашніх вдумливих його поцінувачів. Він сучасний письменник. У жадібному дослуховуванні батькових оповідок, у якомусь прискіпливому його намаганні «роздягнути» співрозмовника словом — простежувалося щось більше, ніж професійна допитливість. Може, це й було намагання з’ясувати найважливішу правду: «Хто ми, де ми, куди нас несе?» Він був з тих письменників, які не вдовольнилися похвалою колеги, панібратським поплескуванням. Шукав зв’язків глибинніших не тільки письмово, а й усно. Тому так напружено уважно слухав кожного, хто бодай трохи був обізнаний з його творчістю. Він ніби дякував уже за те, що його читали, і з провинною усмішкою терпляче вислуховував навіть очевидні дурниці. Міра у всьому — одна з іпостасей його розуміння совісті: «…в дні страшної окупації, голодом, поневірянням своїм Яша прознав і пізнав на собі: так, бити чоботом сироту — дурна примха; дві хлібини на одного — нечесно, лишнє; вкрасти і не поділитися з братом жменею ячмінних висівок — підлість. То були гіркі, жорстокі уроки для Яші. Та, мабуть, саме такою, жорстокою, каторжанською наукою дійшов і їхній старенький дідок-учитель до своїх простих, нехитрих заповідей, коли говорив їм на уроках, тяжко, з кров’ю відкашлюючись у рукав. А він їм казав і сухим пальцем тикав кудись понад партами: „Від позолоти, від дешевого добра на полицях очі в людей розпалюються. Тільки пам’ятайте, мої голуб’ята: гнатися, набувати, привласнювати собі все, що бачать ваші милі, ваші заздрісні очі, — то пробуджувати в собі найстрашнішого звіра“». Так думає герой оповідання «Брати Бугаєнки». І, звичайно ж, сам автор, схильний до моральної проповіді, до розуміння літератури як подвижництва.

У його спадщині якоюсь мірою осібно стоять «Підземні барикади», хоч тематично й перегукуються з «Вибухом» та «Древлянами». Твір цей він назвав романом-документом.

Документалістика — жанр складний ще й тому, що в кінцевому підсумку все зводиться до вміння прочитати документ, побачити за скупою фактографією людину, картину, подію у їх повнокровному вияві. І не просто побачити, а, цитуючи листи та спогади, стикаючи різні думки й точки зору, дати їм своє людинознавче витлумачення. Саме своє, бо, анатомуючи героя, доскіпуючись до головного, автор, певна річ, ніколи не лишається десь збоку. Все вирішують його підхід, його погляд, зрештою, його художницька інтуїція та майстерність. Розважливо, але без докучливих подробиць письменник вводить читача в тривожну атмосферу героїки, знайомить з передісторією трирічної боротьби жандармської охранки з більшовицьким підпіллям. Клубочок сюжету розмотується ретроспективно, в хронологічній послідовності, але зміщення в часі неминучі: автор, оперуючи свідченнями жандармських архівів, розмірковує, узагальнює, називає нові факти та імена.

У творах такого плану публіцистика обов’язкова, і В. Близнець також звертається до неї, але використовує її тільки там, де це доконче необхідно, турбуючись, щоб вона природно впліталася в загальну канву художньої документалістики. Вчитуючись у «Підземні барикади», замислюєшся ще над однією особливістю жанру: інколи треба відійти від факту, щоб наблизитись до нього. Алогічно? Навпаки: йдеться про художницьке прозріння.

Пригадую цікаві подробиці однієї зустрічі. Якось ми блукали крутосхилами Дніпра, і Віктор розповідав мені про свою роботу над «Підземними барикадами».

— Завершуючи один із розділів, — помітно пожвавлюючись, казав він, — я раптом відчув: щоб читач мені повірив, необхідний документ. Та як не рився в архівах, такого документа не виявив. І тоді я був змушений вигадати його…

— Нічого дивного, — зауважив я. — До подібних містифікацій часто вдавалися класики.

— Знаю, не в тім річ, — заусміхався Віктор так, мовби сам подивувався з того, що мав сказати, — а в тім, що потім такий документ знайшовся. І повіриш — дуже перегукувався з вигаданим мною…

Цей епізод міг би прислужитися тим, хто займається психологією творчості. Така робота у нас на Україні вкрай необхідна.

І в «Підземних барикадах» Близнець лишився вірним природі свого ліричного обдарування. «Але не поспішайте, товариші. Ми завжди поспішаємо, великі й малі справи нас підганяють, і нема коли нам спокійно, розважливо глянути один одному в обличчя, подивитися з добротою на друга, запам’ятати його усміх, живе світло в очах». Це звертання до героїв роману і водночас нагадування нам про щось дуже суттєве.

«Хлопчик і тінь», остання повість… Коли її читав, мені згадалось берлінське видання «Звуку павутинки». Художниці Маріанні Шефер пощастило передати дух оригіналу, кажучи словами письменника, красу, казку і совість. При всій несхожості цих творів, їх єднає авторське відчуття неповторності всього того, що відбувається на землі, непряме нагадування — саме совістю і врятується світ. Повість «Хлопчик і тінь» завершити не