Віктор Семенович Близнюк - Хлопчик і тінь

уривків з його повістей та листів збігаються. У циклічно ув’язаному пласті творів про війну й повоєння — незмінно присутній автор у всьому повнокров’ї думок та почувань.

Я не прихильник алогічної фрази «діти війни», що гуляє в літературі з чиєїсь легкої руки. Діти все-таки лишаються дітьми своїх батьків, своєї землі. Війна не була ні матір’ю, ні мачухою. Була сама собою — страшною руйнівною силою, що смерчем увірвалася в людські долі. Але в сліпоті своїй висвітлила живі душі до денця. Так завжди буває на грані життя і смерті. Пройти повз подібний матеріал письменник не може. Народжувалася література покоління, що з крутогір’я літ озиралося на себе. Та озираючись, бачило в минулому не тільки страшне і жорстоке, а й щось таке, чого не вистачає дневі сьогоднішньому. На трагічній ноті звучала висока поезія. Там була всенародна мета, жертовність і героїка. Тут…

В уже згадуваному тексті В. Распутіна сказано: «Зараз важко говорити про народ як про щось єдине, об’єднане спільною метою. Головні цілі забалакані і захаращені другорядними. Як ніколи раніше, ми виявляємо себе населенням, яке намагається продемонструвати свої відмінності: вікові, національні, культурні, смакові, професійні. Народ завжди об’єднувала і одухотворяла турбота про свою землю як місце народження, харчування і вічності; коли ж ці турботи ослабли, неминуче повинні були послабшати і зв’язки усередині народу. І нічого втішного попереду, при тому, що безпам’ятність і обирання своєї Батьківщини продовжуються, чекати не можна. Перебудова свідомості повинна починатися з цієї азбуки, на якій стоїть все і вся, починаючи від першого відчуття дитини і закінчуючи словом державного діяча».

Художник не був би художником, коли б він не завважував підводних струменів сумної еволюції, не відчував загрозливої дисгармонії між реальністю пропагованою і справжньою. На те він і найчутливіший нерв суспільства. Навіть не маючи можливостей висловитися прямо, він не може — хай навіть опосередковано — не видихнути загальне відчуття потрясіння. Тому так бентежать ці риторичні запитання, ця болісна розгубленість: «Де те післявоєнне дитинство? Де воно, важке, просте й зрозуміле? Де той нелукавий світ, що стелився перед нами як одна пряма незаплутана стежка в полі? З дерев’яного воза ми пересіли в такий велелюдний ковчег, в такий вселенський гамір і товкотнечу, що часто не відаємо самі: хто ми, де ми, куди нас несе?»

Він, Віктор Близнець, був безнадійним романтиком. З тих, чия зірка селянська душа з дитинства і отроцтва увібрала в себе вікову задуму розпростертих степів, та так і вклякла перед ними навіки, зачарована таїнством життя, в одвічному томлінні перед його неосяжністю й незбагненністю. Він інтуїтивно вгадував добре і зле начала в людині, замислювався над її суперечливою природою. Двокрила його проза, де реалістичне ощадне письмо непомітно наповнюється вигадкою, містифікацією — грою уяви. Близнецева фантастика — це та ж сама реальність, але піднята над землею до рівня можливостей нашого зору. До останніх днів своїх зберіг письменник чудесну здатність до наїву-подиву, часто затаєного, прихованого від ситого стороннього ока. Замислюючись над відмінністю світосприймання дитячого і дорослого, Віктор писав одному із своїх кореспондентів: «…людина з роками розгублює величезні, закладені самою природою багатства свого… фантастичного світу. А хто зумів зберегти, той щасливий. І хто більше збереже — надовше — той щасливіший». Він мав би бути щасливим… Для прагматика, для грубого практицизму такі міркування незрозумілі, а то й смішні Але бог з ними, з прагматиками, які не підозрюють навіть, що міражі мають неабияку цінність. Гадаю, до казки вдаються ще й тому, що в повсякденні зло часто збиткується над добром. А в примхливому, не обмеженому часовими й просторовими мурами світі уяви — вільно розпорядитися по-своєму, за всіма правилами справедливості. Там усе можливе, навіть вітрячки, які крутяться проти вітру у чудовій повісті-казці «Земля Світлячків».

Чи не найбільше Близнець сказав про себе «Звуком павутинки». У цій повісті-мініатюрі, невимушеній і граціозній, за невигадливими історійками прочитується стільки про «мудрість і безглуздя життя», що мимоволі замислюєшся — як воно авторові вдалося? Мало сказати, що це поетична проза. Тут ситуація набуває об’ємності символу, буденний факт викликає зблиски асоціацій, за існуючою реальністю вгадується інша, глибша. Тут стільки світла і простору, скільки здатне вмістити не спотворене грубою сваволею повсякдення людське серце. Це не просто повість, це поема в одежі прози. Вища майстерність — коли факт чи вигадка під пером письменника несподівано набувають вселюдської осяжності, зачіпають ту струну, яка озивається у макрокосмосі людини незалежно від її віку та національної приналежності. Щось подібне маємо і в «Звуці павутинки», яка — вірю твердо — ще довго бринітиме всім, хто не обділений чулим слухом і совістю. Це його, Близнецеве, одним подихом виспіване соло на флейті.

Талант світлий і вдумливий, він знав ціну єдино необхідного слова. Аби переконатися в точності його деталі, доцільності психологічної інструментовки характерів — досить перечитати сцену сватання з «Мовчуна» чи простежити там же хід затяжного приймакування. А описи степу — скільки там свіжого та безпомильного. Степ у його творчості — цьому можна було б присвятити окрему розвідку. Ні, не випадково він так пристрасно зізнавався: «Небо й степ — оце й заповнило душу, все моє життя — мабуть, до смертного часу. Степ, і небо, і курява на шляху, і хлопчачі далекі мандри — цього не забути ні вві сні, ні в лихоманці».

Є в його спадщині речі, як слід іще не прочитані. Щоб усвідомити, якого письменника ми втратили в його особі, треба почитати «Вибух». Відштовхнувшись від реалії історичної — вбивства терористами в Києві німецького генерала Ейхгорна — оповідач являє в магнітному полі факту дивовижну вигадливість і внутрішню свободу. Це помічаєш і в легкості переходу від однієї сюжетної ланки до іншої, і в опусканні проміжних епізодів, на що талант менш вимогливий витратив би цілі розділи.

З ніжністю душевною виписаний портрет екзальтованого мрійника і фантазера, довірливого Петі Галайченка. Не одразу здогадуєшся, що смуток водив письменницьким пером. Смуток, зроджений ледь не реліктовою, як на нинішній час, шляхетністю юного донкіхота, що сприймається як виклик дрімучому філістерству віку. В уста Петі автор вклав оду чоловічій дружбі: «Я кажу про людську, про чисту й безкорисливу прив'язаність нашу. І от одного дня несподівано, як удар блискавки в дерево, зустріч. Зовсім не така людина, нова, із свіжим вітром життя. От вона, мов послана самою долею, мов з неба. Ти