Чак Паланік - Задуха

Мої відповіді на всі запитання: Раніше — ні, але тепер — так.

Тим паче що тут, якщо ти збоченець — це не твоя провина. Сексуальна манія і зухвала сексуальна поведінка — це не обов'язково сунути кожній стрічній свій член, аби вона тобі відсмоктала. Це хвороба. Це фізична залежність, яку скоро мають внести до «Довідника статистичної діагностики» під певним кодом, і лікування входитиме до медичного страхування.

Ось один цікавий факт: навіть Вілл Вілсон, засновник Товариства анонімних алкоголіків, не зумів подолати свого потягу до сексу на стороні й усе своє життя зраджував дружину й катувався усвідомленням провини.

Ось одна цікава гіпотеза: секс-залежні люди дійсно підсідають на гормони, які виробляються в організмі під дією постійного сексу. Під час оргазму в гіпоталамічній ділянці головного мозку виробляються ендорфіни, білкові гормони, які знімають біль і діють як природні транквілізатори. Насправді сексоголікам потрібний не секс — їм потрібні ендорфіни. У секс-залежних од народження занижений природний рівень моноаміноксидази. Насправді їм потрібен пептид фенілетиламін, який виробляється в моменти небезпеки, пристрасної закоханості, ризику та страху.

Для сексуально залежних чийсь член, цицьки, зад, клітор, язик — це як доза героїну. Завжди під рукою, завжди готова до вживання. Ми з Ніко любимо одне одного, як джанкі любить свою дозу.

Ніко різко опускається вниз, так що мій прутень б'ється об передню стінку її піхви. Вона облизує два пальці й тре собі клітор.

— А що коли ввійде прибиральниця? — кажу я.

— Було б здорово, — каже Ніко. — Це так збуджує.

Я уявляю собі, як од наших із нею вправ на навощених кахлях залишиться сяюча пляма. Я дивлюся на ряд раковин. Лампи денного світла блимають, і на хромованих трубах під кожною раковиною — відображення Ніко. Її довга шия, закинута голова. Очі заплющені. Дихання уривчасте й нерівне. Її пишні груди, обтягнуті тканиною в горошок. Кінчик язика стирчить із рота. Її секреції — обпікаюче гарячі.

Аби не кінчити так одразу, я кажу:

— А ти розповіла про нас батькам?

І Ніко каже:

— Вони хочуть із тобою познайомитись.

Я думаю, що б сказати ще, та це не важливо. Підійде що завгодно. Клізми, тварини, оргії, будь-яка брудна непристойність — тут нікого нічим не здивуєш.

У кімнаті 234 йде порівняння «воїнських подвигів». Усі говорять по черзі. Це — перша частина зборів. Начебто розігрівальна.

Потім ведучий прочитає уривок із якої-небудь книжки, і почнеться обговорення сьогоднішньої теми. Кожен працює над однією з дванадцяти ступенів. Перший ступінь — визнати, що ти абсолютно безпомічний. Що ти — закінчений сексоголік і вже не можеш зупинитися. Перший ступінь — розповісти про свою залежність у всіх непривабливих і соромітних подробицях. Не втаюючи нічого.

Сексуальна заклопотаність — та ж сама наркоманія. Ти начебто розумієш, що це погано. І навіть намагаєшся зав'язати. Але потім однаково зриваєшся. Всякий придушений імпульс рано чи пізно прорветься. Поки не знайшлося нічого, за що можна боротись, можна боротись і проти чогось. Усі ці люди, які б'ють себе кулаком в груди і кричать, що хочуть позбутися своїх нездорових позивів до сексу, — ви їх не слухайте. Я маю на увазі: що може бути кращого за секс?!

Навіть найбезглуздіший і невмілий мінет — це однаково ліпше, ніж, скажімо, понюхати прекрасну троянду… або побачити неймовірний захід сонця. Або почути радісний дитячий сміх.

Я впевнений, що навіть найкращий, найпроникливіший вірш однаково не зрівняється з п'янким, гарячим, вибуховим оргазмом.

Писати картини, створювати опери — треба ж чимось зайнятися, поки тобі не трапиться чергова особа протилежної статі, яка також навіть дуже не проти.

Якщо ви раптом виявите щось краще за секс, одразу телефонуйте мені. Або пишіть на пейджер.

Усі ці люди, які зараз зібрались у кімнаті 234, — вони не Ромео, не Казанови і не Дон Жуани. Не Саломеї і не Мата Харі. Це звичайнісінькі люди. Не красені й не виродки. Ви з ними бачитеся щодня. Живі легенди, які їздять із вами в одному ліфті. Які подають вам каву. Ці міфологічні істоти перевіряють у вас квитки у громадському транспорті. Переводять у готівку ваші чеки. Підносять святе причастя.

На підлозі в жіночому сортирі, під Ніко, я кладу руки за голову.

Зараз у мене немає проблем. Тобто взагалі ніяких. Ні матері. Ні рахунків із лікарні. Ні гівняної роботи в музеї. Ні кращого друга-недоумка. Нічого.

Я нічого не відчуваю.

Аби подовжити це блаженне забуття, щоб не кінчити просто зараз, я говорю Ніко, яка вона красива, яка солодка і як вона мені потрібна. Її шкіра і волосся. Щоб подовжити задоволення. Бо коли все закінчиться, я вже не скажу нічого такого. Коли все закінчиться, ми з нею відразу ж зненавидимо одне одного. Коли ми отямимося — замерзлі, спітнілі — на підлозі в жіночому сортирі, коли ми дістанемо свої оргазми, нам не захочеться навіть дивитись одне на одного.

Ми відразу ж зненавидимо одне одного.

А ще більше — себе.

Тільки в ці хвилини я можу бути людяним.

Тільки в ці хвилини я не почуваюся самотнім.

Ніко скаче на мені вгору-вниз. Вона каже:

— Так коли ти мене познайомиш із мамою?

І я кажу:

— Ніколи. Тобто це в принципі неможливо.

І Ніко каже, вся стікаючи гарячими соками:

— Вона що, в тюрмі? Чи в психушці?

Ага. Скільки себе пам'ятаю.

Вірний спосіб обламати мужика з оргазмом — заговорити про маму під час сексу.

І Ніко каже:

— Чи вона померла?

І я кажу:

— Ну, майже.

Розділ третій

Тепер, коли я приходжу провідати маму, я навіть і не прикидаюся, що я — це я.

Чорт забирай, я навіть не прикидаюся, що я себе знаю.

Раніше — так, тепер — ні.

Тепер у мами одне заняття: вона худне. Від неї майже нічого не лишилося. Вона така худа — як лялька-маріонетка. Як який-небудь монстр-дистрофік із фільму жахів. Її жовтої шкіри вже не вистачає на те, щоб умістити людину всередині. Її тонкі лялькові ручки завжди лежать поверх ковдри і скубуть шерстинки. Її голова, що зсохлася, погрожує розсипатися в порох навколо соломинки для пиття в неї в роті. Коли я приходжу до неї як я — тобто як Віктор Манчіні, її син Віктор, — ці візити не тривають і десяти хвилин. Вона майже відразу дзвонить, викликає чергову медсестру. А мені говорить, що втомилась.

Але одного разу вона чомусь вирішує, що я — Фред Гастінґс, державний захисник,[4] який кілька разів захищав її в суді.