Станіслав Васильович Костянтинов - Сутінки

Вже Вікентій і ходив різними шляхами, і обирав різний час, і перевдягався, і гримувався, і шкутильгав, і горбився, і стріляв з потертого маузера — нічого не допомагало!.. Вілен чув його нюхом, впізнавав, підкрадався, ховаючись, підстрибував якнайвище і горлав майже у вухо:

— Драстуйте, діду!!! — викликаючи у старого судоми і тремтіння від жаху в усьому великому старечому тілі.

Ночами Вікентій не спав, тяжко ворочався на продавленому, занедбаному, іржавому, затхлому ліжку, згадував свою дурну, дику й безглузду молодість, страчену на боротьбу за Революцію, на погоні за бандами то в Україні, то в Тамбовщині, то в Туркестані, і приходив до думки, що це дитя-садист з його страшним «драстуйте, діду!» — є помста від вищих сил, в які він ніколи не вірив, за його помилки, гріхи та невіру. І нікуди від цього виродка не сховатися, ніякою кулею його не дістати, ні в якому відхожому місці його не втопити, бо й там випливе!.. Бо таке — не тоне.

І плакав Вікентій, зануривши посічене часом обличчя в подушку. До задихання зануривши. До судом. До стогону.

Плакав важко, невміло, з завиванням і хрипами, кашляючи і пускаючи старечу слину. І благав невідомо кого, незримого але сутнього, аби відчепилася від нього ця мала потвора, цей нетопир, цей кажан глупої ночі, це породження Сутінок!..

Але наставав ранок, ставало на день, і десь на шляху Вікентія знову з’являвся цей невгомонний виплодок, підкрадався і вітався… І знову діда тіпало від зустрічі, до трясця душі і тіла…

І так — з дня в день…

Урешті-решт старий сивий Вікентій Матреча, матрос Революції, що не лякався нікого й ніколи, і поклав у сиру землю не одну сотню ворогів радянської влади, а декого задушив голими руками та загриз зубами, не витримав такої напасті і зник.

Казали, що оселився в іншому селі, що поїхав аж до Москви, то казали, що пішов у монастир, але насправді так ніхто ніколи й не довідався, куди щез той великий суворий дідуган з блакитними, як весняне небо, очима, якого всі на селі так поважали за його маузера, особисто подарованого колись вічноживим Рудим Паньком…

Взимку, коли до школи Білену залишалося вже менше року, він любив лежати на печі та слухати, що говорять дорослі, збираючись вечорами в хаті і ведучи неспішні бесіди під потріскування гніту у гасовій лампі, скло якої Мотря регулярно протирала зсередини газетою, попередньо плюнувши просто в портрет лисого Микити-кукурузника на першій сторінці, що шкірився незнано з яких радощів та обіцяв комунізм уже ось, от-от! Як і сьогодні обіцяють те світле «завтра», яке ну ніяк не може статися сьогодні, бо «завтра» буває лише завтра.

Він прислуховувався: маленький, неохайний, миршавий, зі скуйовдженим кучерявим волоссям неіснуючого у природі кольору — чи то руде, чи попелясте, чи землисте; з вічними соплями до підборіддя, із золотушними щоками та очима, що завжди сльозилися, а одне ще й дуже косило вбік.

І мріяв: як виросте та навчиться читати-писати, то й напише книжку — ні, багато книжок! — про своє село, про людей у сьому селі, та про Вікентія Матречу, суворого здорованя з лагідними очима кольору весняного неба, якого встиг полюбити геть-чисто. І будуть люди читати його книжки і дивуватися по-доброму, до нестями: ти ба, така погань, а ше й книжки пише, шоб йому руки покорчило і очі повилазило!..

А потім він видасть ще одну — велику та товсту, яку назве незвично й оригінально, щось на кшталт «Легке пір’я». Хоча як подумати: а чи буває пір’я важким? Але в тому ж і цікавість! Хіба погана назва: «Мокра вода»? Або — «Солодкий цукор»? Це ж так незвично!.. А ще краще — «Тяжкий хрест». Солідніше.

Соплі лізли до рота, але він не помічав, захоплений своїми світлими думками…

Ех, жаль, немає вже Чапаєва, він би й про нього написав!

Але ще є Будьонний, цей вже не відкрутиться, товстий та вусатий!.. А як там на Марсі? Чи не пора революцію робити?

І бачилося Білену: він на баскому коні, з шаблюкою у руці і волає, як Павка Корчагін у виконанні сиплоголосого Баська Ланового: «Дайо-о-о-о-ош!..», — ганяючись по селу за прищавим Вітькою Ємцем, що тікає, затуляючи руками вуха від гострої шаблі, і верещить по-дівчачому…

І розумів Вілен: аби то все трапилося, треба швидко навчитися читати й писати. І він старався. Ой як стара-а-ався!..

Вже в третьому класі без зупинок читав слова «рама, мама, баба» і «педикульоз». А в п’ятому й писати навчився. Правда, друкованими, але для книжок то й краще — не треба буде на друкарській машинці переганяти. Мав ще вивчити таблицю множення, та це залишив для сьомого класу.

Ще десь у другому класі, коли Вілен вилізав з танка (а танки стояли на всіх площах кожного міста Радянського Союзу), йому на голову впав відчинений люк того танка. Одразу три рази підряд. І тут він точно зрозумів: буде поетом! Або ще кимось… А від тої події виросла гуля, з якою не беруть ні в яку армію. Окрім Радянської.

Найбільше ж любив високоінтелектуальне зайняття — футбол. І сам любив грати до нестями, бігаючи якнайдалі від того місця, де був м’яч: аби по ногах не вдарили чи не збили на землю. І слухав по радіо репортажі, роззявивши рота. І горлав, де треба, теж до нестями: «Го-ою-о-олллл!!!»

Коли по радіо йшов футбол, Вілен забував про все, навіть про вірші, які почав складати потай від усіх — хотів таки вразити тих, хто має його за балахманного. А таких було бага-а-а-ато… Ой бага-а-а-ато…

Петро на те дивився сумно, розуміючи: треба виховувати, лозиною треба доброю стібати, чи й батогом вже, але — коли?! Коли?? Як весь день у колгоспі, рачки, а ще дома яке-не-яке хазяйство, та й хата, гляди, завалиться, і Мотря слабка, ніяк не набере тіла, все щось точить її.

Добре, хоч з Дмитром немає клопоту: мовчить собі, вчиться тихенько, і не видно й не