Сергій Олегович Павленко - Князь Михайло Чернігівський та його виклик Орді

оселився у Переяславі Заліському. Залишені у Новгороді, під наглядом двох бояр, два малолітні його сини Федір і Олександр під час нового заворушення втекли до батька.

Посли від віче до Ярослава вимагали його негайного повернення і вжиття рішучих заходів: відміни церковного податку, заборони княжим суддям їздити по князівству, дотримуватись давніх вольностей Новгорода.[31] «Або, — говорили вони йому, — наші зв’язки з тобою навіки розриваються».[32] Невдовзі віче, невдоволене пасивною позицією Ярослава, посилає у Чернігів послів до Михайла Всеволодовича як до найсправедливішого князя, який їм сподобався при короткочасному правлінні.

«В лето 6737,7 — повідомляє Новгородський літопис, — приде княз Михаил из Цернигова в Новгород по велице дни Фомине нед: исходяче, и ради быша Новгородци своему хотенію, и целова Крест на всей воли Новгородстей, и на всех грамотах Ярославлих8».[33] Михайло Всеволодович дав свободу смердам на п’ять років, позбавив данини поселян, які втекли на чужу землю, а тим, хто «зде живет», постановив платити ту ж данину, як і при попередніх князях.9

Позитивною рисою чернігівського князя була його послідовна вірність кодексу християнських заповідей: у Новгороді ним не дозволяється розправа над прихильниками Ярослава. Натомість ненависних бояр, чиновників жителі карають досить своєрідно — змушують власним коштом збудувати новий Волхівський міст, який знесла повінь.[35]

Побожного Михайла Всеволодовича не влаштувала релігійна ситуація, яка склалася у місті. «Се у вас нету владыки, — заявив він міщанам, — а нелепо быти граду сему без владыце».[36] Новгородці запропонували три кандидатури: ченця Спиридона, єпископа Володимирського і Волинського Осафа10 і грека, «кого даст митрополит».[37] Князь вирішив довіритися вибору жеребкуванням — «да который Бог даст нам».[38] Малолітній княжич Ростислав вказав на жереб — прізвище Спиридона, диякона–ченця Георгієвського монастиря.

Голова новгородського духовенства, однак, після цієї процедури ще не міг стати владикою: 17 грудня він поїхав у Київ, а повернувся з нього у травні 1230 року. Він висвячений був у сан священика у сиропустну неділю, а на другу неділю посту — в сан архієпископа.[39]

Незважаючи на прихильність новгородців, Михайло Всеволодович все ж своїм головним містом вважає Чернігів, куди він невдовзі і повертається. «Дай Бог исправити правда Новгородьская»,[40] — сказав він при від’їзді. Тобто своєю головною місією чернігівський князь вважав повернення міщанам тих норм життя, яких вони бажали. І саме від них вже залежало дотримання здобутого права. Адже залишений ним у Новгороді п’ятирічний син Ростислав представляв його владу лише номінально.

У Чернігів з князем Михайлом поїхали впливові новгородці Богуслав Гориславич, Сбислав Якункович, Домаш Твердиславич, Михайло Микифорович, Михайло Прикупов та син посадника Гліб.[41] Таким чином, очевидно, гарантувалося життя Ростислава Михайловича.

У 1230 році Михайло Всеволодович провідує залишеного сина. Відбувається постриг Ростислава у Софіївському соборі. Цю церемонію виконав щойно висвячений архієпископ Спиридон.[42] Після церковного благословення Ростислав Михайлович офіційно був посаджений «на стол».[43] Батько знову повернувся до Чернігова.

Тим часом у Новгороді починає бунтувати партія попереднього князя: посадський Водовик жорстоко придушує виступи бажаючих повернути попередню владу та свої привілеї. На жаль, неврожайний рік не сприяє подальшому мирному життю в Новгороді. У ньому швидко зростають ціни на хліб, починається голод, а за ним страшний мор. Хвороби і безхліб’я призвели до одночасної загибелі 3030 новгородчан.[44]

Сподівання міщан на приїзд чернігівського князя і у зв’язку з цим полегшення їх стану не справдились. Михайло Всеволодович, виконуючи волю новгородців, послав послів до Ярослава, аби той мирно повернув Новгороду Волок. Ярослав Всеволодович же замість відповіді затримав послів. Він був готовий розпочати війну за Новгород. Це не входило в плани Михайла Всеволодовича. Він вирішив за краще замиритися. Того вимагав принцип родового старшинства. Новгородська демократія, яка покликала до себе князя з Чернігова, була законною доти, доки вигнана сторона погоджувалась з поразкою, присудом віча. Але водночас обранець новгородців вступав у конфлікт з традиційними династичними звичаями. Він займав не свій «стіл». Це типове протиріччя того часу Михайло Всеволодович вирішив на засадах свого розуміння честі.

Незабаром до великого суздальського князя Юрія, якого слухався Ярослав, було споряджене посольство від головного союзника Михайла Всеволодовича, київського князя Володимира Рюриковича. Серед послів головними були митрополит Кирило, єпископ Чернігівський Порфир. Вони й повернулись додому з мировою грамотою.[45]

Новгородці боляче зустріли цю подію, від якої, здавалося б, не програв ніхто: адже від князівських усобиць найперше страждає простий люд. Мир між Ярославом і Михайлом Всеволодовичем вони потрактували як зраду їхніх інтересів, відступ від попередніх домовленостей. Новгородці поважали впливову силу, порядок, спокій. Все це вони могли відчути при короткочасному правлінні Михайла Всеволодовича. Номінальне князювання ж його малолітнього сина, голод, нерозв’язання багатьох значущих внутрішньоміських та навколоновгородських проблем підірвали у них віру у всесильність далекого Чернігова.

Новгородська низова демократія попросила Ростислава покинути місто, водночас відбулись вибори нового посадника і тисяцького. Переможна «чернігівська» партія чиновництва та боярства зазнала звичного для Новгорода побиття, приниження і грабунку.[46] Значна їх частина на чолі з скинутим посадником Водовиком перебралася до Чернігова, що дуже занепокоїло переможців, які повернули раніше видвореного Ярослава.11 Згуртована новгородська колонія вигнанців і втікачів від голоду,