Сергій Олегович Павленко - Князь Михайло Чернігівський та його виклик Орді

авторитету «запасника». У тридцятирічному віці князь вже мав досить впливові позиції серед існуючих князів. Так, коли у Києві зібралася рада керманичів Русі щодо відбиття нашестя монголів, то у ній бере участь і Михайло Всеволодович. Літописець причому зазначає про велике зібрання князів. Але поіменно називає старійшин — Мстислава Романовича (київського князя), Мстислава Святославовича (козелецький і чернігівський князь), Мстислава Мстиславовича Удатного (галицький князь) та «молодих князів» — Данила Романовича, Михайла Всеволодовича, Всеволода Мстиславовича.[7]

У битві на Калці загинуло багато князів, в тому числі й чернігівський — Мстислав Святославович. Залишки війська з Чернігова врятувались з Михайлом Всеволодовичем.[8] За звичаєм старшинства він посідає на чернігівському столі.

Події 1225 року у Новгороді, де діяла активно антисуздальська партія, змусили чернігівського князя з дружиною вирушити в далеку дорогу для примирення ворогуючих сторін. Чернігівці мали допомогти великому князеві Юрієві, який був одружений на сестрі[9] Михайла Всеволодовича Агафії, приборкати непокірних і свавільних новгородських чиновників–заводіїв, які вигнали з міста його малолітнього сина Всеволода.

Князь–старійшина на Русі, прийшовши з Суздаля з військом, однак, зіткнувся з жорстким опором бунтівників. Новгород вирішив дати відсіч Мономаховичам. Юрій змушений був відступитися від своїх попередніх вимог, а у місто запросили правити Михайла Всеволодовича.[10] Новгородці і раніше, коли у них починались заворушення–протести, робили ставку на князів Чернігова. їх надії на чернігівську справедливість не були безпідставними. Князь втихомирив бунтівників, потурбувався про повернення суздальським володарем конфіскованого у них майна. Його християнська доброзичливість, уміння владнати справи на краще припали до душі місцевим жителям. «Вся область наша, — зазначав новгородський літописець, — благославляла свій вибір, не відчуваючи ніякої скрути».[7]

Однак Михайло, незважаючи на такий успіх, не залишився княжити у Новгороді. Очевидно, це було умовою переговорів з суздальським князем Юрієм.

«Не хошу у вас княжити, — сказав він новгородчанам, — иду к Чернигову, и гость ко мне пускайте. Ако земля ваша тако и земля моя».[13] Інакшими словами, князь запропонував своє сприяння у зміцненні дружби, торгівлі між віддаленими краями.

Невдовзі у Новгороді став правити Ярослав Всеволодович, брат великого князя Юрія. Тим часом у відсутність Михайла Всеволодовича у Чернігові з’явився ще один претендент на княжий стіл. У 1226 році це місце зайняв курський князь Олег–Георгій Святославович.[14] М. Грушевський вважає, що Михайло Всеволодович сів на «чернігівський стіл, поминувши свого стрия Олега Ігоровича,6 кн. курського, і з сього вийшла між ними війна».[15] Насправді ж курський князь Олег не був стриєм, тобто дядьком князю Михайлу. Це видно з родоводу руських князів.[16] За родовою ієрархією Михайло Всеволодович був старшим Олега Святославовича, сина Святослава Ігоровича.[17] Таким чином князь Михайло справедливо боровся за відновлення свого права.

На підтримку «втихомирювачу» Новгорода рушили сили великого суздальського князя Юрія,[18] якому Михайло Всеволодович мирно і без ніяких претензій повернув у власність значне місто. Вирішив допомогти князю і його тодішній союзник Володимир Рюрикович, який княжив у Києві. Він направив на Сіверщину митрополита Кирила, який без військ «сотвори мир меж ими»,[19] тобто між Михайлом та Олегом. Останній був переконаний ним у своїй неправоті.

Становище Михаила Всеволодовича значно зміцніло після видання дочки Марії заміж за племінника впливового володимиро–суздальського князя Юрія — Василька.

Князь Василько запізнився на битву на Калці і про катастрофу руського війська дізнався у Чернігові. Тут він, мабуть, і познайомився з донькою Михайла Всеволодовича.

Згодом великий князь Юрій Всеволодович послав вісімнадцятирічного юнака знайти собі дружину або в Смоленську, або в Чернігові, або в інших містах.[21]

Свій вибір юнак зробив у головному місті на Десні. У Чернігові відбулося вінчання молодих 10 січня 1227 року.[22] Кільканадцять днів цю подію святкували чернігівські, ростовські та володимирські бояри. Лише 12 лютого Василько Костянтинович з Марією відправились у Ростов.

Тимчасове затишшя на Русі порушується після смерті у 1228 році Мстислава Мстиславовича Удатного. Данило Галицький, зміцнюючи свою владу, оволодів Пониззям,[23] потіснивши пінських князів. Його войовнича демонстрація сили викликала негативну реакцію серед інших керманичів прилеглих і віддалених регіонів. Так чи інакше ці дії зачепили родові, династійні і т. п. інтереси. Загрозу від молодого князя відчув і київський князь Володимир Рюрикович. Батька останнього у свій час постриг у ченці батько Данила, а тому, як сповіщає літопис, «була в нього боязнь велика в серці його».[24] Володимир Рюрикович організовує протидію розширенню впливу молодого князя. У свої союзники він залучає половецького хана Котяна, а також впливового чернігівського князя Михайла. Об’єднані війська прийшли до Каменця. Під орудою Михайла Всеволодовича були усі князі Чернігово–Сіверщини.[25] Він послав парламентарів у Галич, де княжив угорський князь Андрій і уклав з ним угоду про нейтралітет.[26]

Хитрістю, удаючи, ніби «хоче мир із ними вчинити»,[27] Данило водночас шукав підмоги у поляків і підмовив через посла Павла хана Котяна не брати участь з своїм військом в операції київського князя: «Отче! Одверни війну сю, помирись зо мною».[28]

І, здавалося б, з щойно безпорадної ситуації він виходить переможцем: половці погодились на цю пропозицію — пограбувавши галицькі землі, повернулись додому.

Озброєні загони київського та чернігівського князя, позбувшись впливового партнера, в результаті цієї тактики Данила самі опинились під загрозою або оточення, або знищення — супротив прибулих поспішало виступити численне військо польських володарів. Відступаючі під Києвом вирішили замиритися[29] з тим, кого мали намір поставити на належне йому місце. Вести бойові дії з кількісно, може й, рівноправним супротивником не входило в їхні плани — сутичка могла ослабити і свої, і ворожі сили на користь третьої сторони.

Тим часом Михайла Всеволодовича знову кличе влаштувати проблеми бунтуючий Новгород. Неврожайний рік, проливні дощі, які не міг своїм молінням зупинити новгородський архієпископ Арсеній, призвели до невдоволення проти нього[30] тисяцького та інших керівних чиновників. Віче їх, мало не вбивши, вигнало. А ще перед цим опозиція примусила покинути місто князя Ярослава, який