Валерій Павлович Лапікура - Поїзд, що зник

собі: весна, каштани квітнуть, вікна розчинені, в кожній квартирі народ святкує кінець собачого життя в гуртожитках, підвалах, чужих кутках і комуналках. А на горішньому поверсі помирає один щасливий ветеран, так і не усвідомивши радості моменту. Бо його з реанімації під розписку забирали, аби ордер не згорів. Встигли! Віддав Богу душу, вже коли його через поріг перетягли, попередньо прописавши, а це головне. Ну, рідня труну замовила, небіжчика спорядила, автобус викликала, оркестр уже під вікнами. Але ветеран був добряче кремезним, його ще живим у квартиру на руках заносили, бо носилки не пролазили на сходах. А як поклали в труну, то він не те що на сходах не вписувався, - у двері винести неможливо, хоч стіну ламай. Однак злість і відчай активізували фантазію рідних та близьких небіжчика до рівня чорного гумору.

Увесь дім новосілля гуляє, народ п’є, співає і танцює. Коли раптом спочатку знадвору урізає похоронний марш: «Дядько померли, обридалася сім’я, він їй у спадок не залишив ні…чого». А потім згори, повз розчинені вікна на канатах домовина спускається, як шлюпка з «Титаніка». Ну, хто просто зомлів, з кимсь істерика, витриваліші музикантам труби на голови одягають, згорьовані родичі у відповідь щасливих новоселів гамселять. Собаки гавкають, дами верещать, діти плачуть, «швидка» виє, міліція матюки гне і лише забутий небіжчик попід стінкою відпочиває, бо йому одному все до лампочки. Одне слово - «Тітка реготала, коли вона дізналась, що він нам у спадок не залишив ні…чого». Музика Шопена, слова народні…

Отож я й кажу - будинок, де жив прапорщик, то вже не панельне пекло, а щось людське. А однокімнатна квартира - світла мрія молодого спеціаліста. Чистенько, прибрано, підлога в кімнаті лаком вкрита, хоч голись над нею. З кухні свіжою імпортною мастикою приємно пахне. Не те, що в наших управлінських коридорах, де раз на рік так вітчизняною натруть, що потім місяць чхаєш. Щоправда, у мене в підсвідомості щось ворухнулось: чоловік зник, ймовірно назавжди, а вона порядки наводить. А потім подумав - що ж їй, зображати Ярославну на стіні Путивльській, музика Бородіна, слова невідомого автора? Тому й шукає собі хатню роботу, аби відволіктись. А раптом чоловік заявиться живісінький і спитає: що ж це ти, хазяйко задрипана, без мене і квартиру занехаяла?

На кухню я сам напросився, бо у мене якийсь острах перед лакованими підлогами. Навіть у суху погоду таке враження, що за мною брудні сліди залишаються. Сидимо, розмовляємо, вона чаю запропонувала. Я п’ю, жінка об чашку руки гріє. У серпні. Нервове… Чогось нового вона за ці дні пригадати не змогла:

- Чоловік того понеділка вийшов з дому, як завжди, раніше від мене.

- Нічого особливого не казав?

- Ні…

- Не попереджав, що кудись зайде по дорозі чи зі служби?

- Не мав такої звички. І взагалі - день був, як день. В неділю теж начебто нічого такого не сталось. Чоловік зранку кавуна приніс - великого, херсонського. Ми його у холодильнику до вечора протримали, а потім отут, на кухні весь і з’їли. Той кавун ще вночі розбудив… ви розумієте. Посміялись, потім поснули. Що ще цікавить слідство?

- Підлогу давно натирали?

- А до чого тут підлога?

- Та так, запах приємний, хоч і різкуватий. Мастика, певно, імпортна.

- Уявіть собі - наша.

- Дивно… я вже звик, що наша не пахне, а смердить. Але то так - для підтримки розмови.

- Ну, як для підтримки, то можу вашій дружині підказати, де таку купити.

- Спасибі, от одружусь, коли час і здоров’я дозволять - обов’язково вас познайомлю. А до речі, тепер уже по справі. Здоров’я чоловіка останнім часом не підводило?

- Якби були проблеми зі здоров’ям - не служив би у спортроті. А що до інших проблем? У нього нормальна служба, у мене нормальна робота. Своя квартира. Що ще?

- Діти?…

- Так обоє ще молоді, можна і для себе трохи пожити. От заяву подали на контракт у Групі Радянських військ у Німеччині. Є надія за кілька років і на меблі заробити, і на двокімнатний кооператив. Тоді і про дітей подумати можна.

Я мало не ляпнув, що зараз не про ендеерівські меблі думати треба, а про спасіння чоловікової душі - і тіла, ясна річ… Але вчасно пригадав, що колись за анaлогічну відвертість у схожій ситуації я заробив у голову імпортним, до речі, чайником. З гарячою заваркою…

Посиділи, погомоніли, розійшлись. Домовились, що після чергування вона зазирне в Управління підписати протокол - я його потім по пам’яті напишу. Воно, звичайно, порушення, але я не люблю під час розмови у папір носа тикати. Прапорщик, звичайно, мурло, а от жінка у нього красива - висока, підтягнута, плечі не опускає, коли сидить, ноги не розчепірює, голову тримає високо. Цікаво вітається і прощається - самими бровами і підборіддям короткий рух робить. І свого телепня любить, бо хоч і тримала себе в руках, але внутрішньо її колотило - це я зафіксував.

Повернувся я додому, сів на своїй кухні, заварив кави і почав думати. Мене за цю звичку якось Полкан добре дістав: «У нас Сирота злочинців лекційно-семінарським способом ловить - не встаючи з-за столу». От я і сиджу за столом, п’ю каву і думаю - а куди ж він, бодай би у нього в роті пір’я виросло, отой прапорщик дівся? Зомлів по дорозі? Вже перевірили. ЦРУ вкрало? Дурниця! Зустрів першу свою «любву», пристрасть спалахнула знову, зашилися до неї і вчинили безумство? Міг би вже і натішитись. Він же не павіан, щоб тиждень підряд трахатись. А потім, хоч і в спортроті служить, але все одно це армія. Тут за такі «ліві ходки» можна не те що на «губу»,