Марина та Сергій Дяченко - Відьомська доба

Назар мовчав; під його поглядом вона була саме цією дрібною тварючкою, що облудно потрапила в цей великий, прекрасний, людський світ.

— Ну, добраніч, — сказав Назар дерев’яним голосом і причинив за собою двері.

… Кілька хвилин дівчина була нерухома — тільки все міцніше стискали руку її зуби. І ось схопилась, увімкнула торшер і заходилася рвучко збирати речі.

Гарячкова робота допомогла їй звільнитися від думок; патрала шафу, вивертала тумбу… Шмаття виявилося несподівано багато, а старенька дорожня сумка, супутниця в мандрах, — маленькою і немісткою.

Вона відзвичаїлася від такого життя. Коли все майно — у старій спортивній сумці. Розслабилася, розімліла…

Усвідомлення втрати прохромило її, наче іржава голка. Вона опустила руки, сіла на підлогу і закусила губу, аби не розридатись. Згодом, згодом, усі сльози — потім…

Руда таки розквилилася б, коли б інша думка не поклала крижану лапу на її тремтяче плече: Інквізиція.

Не та провінційна, з чиїх пазурів вона вислизала багато разів; Справжня, Велика Інквізиція, яка може дозволити собі «ґраф» — шикарне авто кольору мокрої жаби.

Івга так нервово вимкнула торшер, що мало не обірвала шнура. Нечутно підійшла до вікна; чудовий літній вечір поступався диву ночі — зоряної, безтурботної, співучої… Вчора у цей самий час вони з Назаром…

Вона ляснула себе по щоці. Ляпас урвав недоречну думку, і гострий внутрішній біль змінився зовнішнім і вульгарним; Івга бачила в темряві відносно погано, але таки краще, ніж будь-яка інша людина…

Коли та не відьма або не інквізитор.

Сумка вже розбухла, мов ота здохла корова, яку вона бачила в дитинстві… І вражень вистачило надовго.

Дівчина поривчасто зітхнула.

Більшість Назарових подарунків довелося безжально викинути. Вона звільнилася б од них зовсім, але тепла сіра куртка ще ох як знадобиться, коли почнуться дощі, а в нових кросівках так зручно крокувати битим шляхом — зранку і до вечора…

Серед речей вона натрапила на білу сорочку Назара — і дві довгі хвилини сиділа, пригортаючись обличчям до порожнього рукава.

Комір був просякнутий Назаровим запахом — Івга відчувала запахи не дуже добре, але значно краще за будь-яку іншу людину…

Якщо людина та не відьма… Або не інквізитор.

Їй страшенно закортіло бодай щось узяти на пам’ять. І написати Назару — хоч слово, хоч букву… Нестерпно, коли він буде думати про неї…

…так, як вона на те заслуговує.

Вона відхилила дверцята шафи й довго дивилась у ясне, але запорошене дзеркало. Руда, з провінційно круглими щоками і наївними веснянками, ледь кирпатим носом, по-дитячому пухкими вустами… і поглядом досвідченої, але вкрай утомленої, зацькованої лисиці.

Сезон полювання відкрито…

Слово «Інквізиція» підхльостувало, мов батіг. Нечутно ступаючи в повній темряві, Івга відчинила вікно, закинула за плече сумку і легко перехопилася через підвіконня.

Другий поверх її майбутнього дому міг би бути й невисоким третім; якийсь час вона сиділа в траві, перечікуючи біль у забитих ногах. Кімната Назара була темною; в буфетній світилось. Чим зайнятий зараз колишній «тато»? Можна уявити, яке обличчя було в нього, коли…

Цього разу дівчина не била себе — ляпас може долинути до чужого вуха. Люто скубнула себе за стегно — дурна думка зникла. Ось так просто, тільки синець буде бузковий, огидний… Добре, хоч Назар його не побачить…

Вона зірвалася з місця. За кутом завмерла. Сюди не досягало світло ліхтаря; гілка яблуні з крихітними недоростками-плодами жалібно пошкрябувала цегляну стіну. І тінь од неї була знівечена, жалюгідна…

Тамуючи подих, дівчина обережно визирнула; хвіртка замикається на звичайний гачок, і ні душі довкола — та все ж серце її тьохнуло глухо і приречено.

Машина. Зелений «ґраф» стояв там, де підбіг до його дверцят веселий Назар.

Що це, вона ж бо чула гуркіт двигуна?! Може, професор виводив з гаража свою…

—Івго.

Поруч. За спиною. Тоскні, беручкі сироти; і вона не відчула наближення?..

— Не хвилюйся… Я не буду тебе чіпати.

— Ви вже зачепили мене, — прошепотіла вона, не обертаючись. Хоча могла б і не грубіянити.

— Вибач, — сказав Великий Інквізитор. І, мабуть, зробив крок уперед, бо Івга миттєво відчула млявість і нудоту — щоправда, в якомусь притлумленому варіанті. Вірогідно, він уміє ЦИМ керувати.

— Я хочу піти, — сказала вона, притискаючися спиною до стіни — під похнюпленою гілкою яблуні. — Можна?

— Можна, — несподівано легко погодився Інквізитор. — Але на твоєму місці я дочекався б ранку. Якось це… На втечу скидається. Так?

— Так, — руда кивнула, тулячи до грудей сумку — не найліпший щит. — Що ви зробите зі мною?

— Я особисто — нічого, — у голосі Інквізитора їй почувся докір. — Але коли ти протягом тижня не станеш на облік — тебе можуть покарати… Примусовими роботами в товаристві подібних до тебе, неініційованих, але в більшості своїй розлючених і несимпатичних. Навіщо?..

— А вам що до того, — сказала вона в стіну. Нудота видряпувалася усе вище — ще трохи, і розмова завершиться найнеприємнішим чином.

— Куди ти підеш? Вночі, на шосе?

Втікачка дихала часто і глибоко. Ротом.

— Коли… — кожне слово давалося через силу, — ви… запропонуєте підвезти мене до міста… я відмовлюсь.

— Даремно, — констатував Інквізитор. — Але — справа твоя… Йди.

Вона завела сумку за спину; тінь її зробилася схожа на старого кволого верблюда.

— Івго.

Дівчина вгамувала бажання озирнутись; в руку її ковзнув жорсткий прямокутник:

— Коли виникне потреба… А вона таки виникне… не погребуй,