Антон Віталійович Санченко - Земля Георгія

про туристичні автобуси та камази шоферів-дальнобійників і згадувати смішно. Навіть Тура Хейєрдала місцева адміністрація не пустила на берег, бо вимагала узгоджень з Міністерством іноземних справ в Адені, і поки мій норвезький колега-радист отримував ті дозволи по радіо, комишовий «Тигріс» пронесло повз зачарований острів.

Сокотра, група островів (найбільший — о. Сокотра) в Індійському океані на схід від мису Гвардафуй (Африка). Входить до складу Народної Демократичної Республіки Йемен. Площа 3,6 тис. кв. кілометрів. Складені в основному з кристалічних порід. Висота до 1503 м (на острові Сокотра). Клімат тропічний, сухий. Середні температури січня — +21 °C, червня — +28 °C. Опадів — 250–300 мм за рік.

Рослинність напівпустельна, на сх. та в горах гаї ксерофільних дерев. Вирощування фінікової пальми. Розведення дрібної рогатої худоби. Рибальство.

Ось так стримано описувала колись Сокотру Велика Радянська Енциклопедія.

Все ж таки сучасні географи — люди без уяви та емоцій. Почали б вони здаля. З того, як несподівано протикають небокрай шпичасті гори Сокотри посеред безкрайого синьо-синього Індійського океану. Довгі тижні судно було в полоні повного кола горизонту, його неспішно хитала повільна океанська брижа, його палубу із самого рання розжарювало безжалісне тропічне сонце, і люди на його борту вже тижні не бачили нічого, крім альбатросів та летючих риб. І ось — земля! Острів прямо по курсу! І моряк генетичною пам’яттю пригадує радісний вигук марсового матроса «Пінти» Родріго Тріано, хоча в його роду не значиться жодного іспанця чи португальця. Veja chão!

Здається, щойно відкритий острів поруч, ось вони — скелі. Але до гір тих ще йти десятки годин повним ходом. Так насміхаються з моряків горизонт та кривизна земної поверхні.

Саме португальці, здається, і відкрили Сокотру для європейців. І добре, що лише для моряків, а не для туристів. Страшно уявити, що станеться з тими пляжами, на які не ступала нога Хейєрдала, і з тими крабами, які гасають по них, як гончаки, почувши шурхотіння чиїхось кроків. Ні, справді, тих крабів не можна наздогнати, їх на тому первісному пляжі з білим кораловим піском більше, ніж бліх на безпритульному котові, але вони віялом розбігаються вусібіч від вайлуватого мореплавця і забиваються у недосяжні шпарки серед прибережного каміння. Аборигени Сокотри — ті тихо підкрадаються до крабів з води на човнах-довбанках і, як ковбої ласо, накидають на цих рисаків спеціальну сітку на довгому мотузку.

Втім, іноді досить і моряків, щоб спаплюжити Едем. Пам’ятаю, як ми години три видиралися на прибережну вершину над пляжем, обдерли всі руки й ноги, ледь не зірвалися з гребеня, і все лише для того, щоб знайти на самій вершині, на пляшковому дереві, яке енциклопедія називає чомусь ксерофільним, емальовану суднову кружку на гілці та напис кирилицею на стовбурі «Тут був Вася, 1976».

А кораловий риф Сокотри? У мене й досі є одна з тих гігантських семипалих мушель, які моряки воліли перти до рідних сервантів, попри обмеження «Аерофлоту» на вагу багажу у тридцять кілограмів. А лангусти й мурени в прибережних розколинах? А струмки джерельної води між скелями та морем? І лише п’ять рядків в енциклопедії. І оце задля таких куцих довідок білі пароплави роками катали московську науку Індійським океаном?!

Тільки не подумайте, що саме я катав на Сокотру московських географів та аквалангістів. Так склалося. Наш цілком небілий траулер несподівано зняли з промислу і скерували перевозити в морозильних трюмах провізію на острів. Ми тоді ще водили дружбу з аденськими арабами, а в них якісь проблеми з харчами сталися на Сокотрі. До їхнього причальчика за рифами ми з нашою осадкою підійти не змогли, і траулер цілий тиждень простояв на якорі на глибинах, поки нас розвантажували баркасами. Тому й поставилися до нас зовсім не так, як до Хейєрдала, і запрошували на ті плантації фінікових пальм, і гірських козлів, яких в енциклопедії названо чомусь дрібною худобою, для нас заганяли, і ватага місцевих «максимок» супроводжувала нас у наших вештаннях островом усі дні стоянки.

Й ось виходить, Акопян, чи то пак, його сплюха-старпом прохід у тому бар’єрному рифі справді знайшов, якщо його «Середня коса» ткнулася носом просто у пляж, між камінцями ліворуч та рифом праворуч по борту. Дійсно пощастило!

— Ну, пощастило не тільки в цьому. Судно так м’яко виповзло на косу, що ніхто навіть поштовху не почув. Уже механіки помітили, коли в контур охолодження дизеля пісок потрапив і дизель грітися почав. І потім, за той тиждень, що рятувальний буксир з Адена до Сокотри чалапав, — жодного шторму. Хоча ми й завели усі якорі на шлюпці подалі від берега, щоб корму врозріз прибою тримати, але якби хоч невеличкий шторм трапився, я б з тобою зараз тут не сидів. Жоден буксир вже «Середню косу» не порятував би.

— То ви були там, Григоровичу?

— Ще б пак. Я ж той старпом. Борщевський моє прізвище.

— А Борман?

— Хто це вже розтріпався? Це моє ще училищне прізвисько. Боцман мене так ще й досі дражнить? Чи стармех? Бачиш, сиджу рік у матросах на ремонті. Хоча диплом штурмана місяць тому вже повернули. Віталя Атамас тримає мені місце старпома, раз я вже весь ремонт на «Кішці» відсидів, але управа щось ніяк не підтверджує мого призначення. Мабуть, ще розмірковують. Не кожен день у них старпоми навстоячки засинають, — вже реготнув Григорович, уявивши собі складність рішення, яке мало прийняти його начальство з відділу мореплавства.

— Насправді стоячи?

— Так, навіть лобом в ілюмінатор не впирався. Став біля автокерманича, сперся і відключився. Вже механік розтуркав. Ти правильно все розказав. Ми з «Хохлушкою» зустрічалися, спорядження всяке та харчі передавали з борту на борт увесь день. Я добу не спав на момент вахти. Але я не пив! Так своїм брехунам під дошкою пошани і