Степан Дмитрович Ревякін - Поєдинок у Чорному лісі

— Дивись, як міняти задумаєш, можу тобі Березовського позичити, — мовив Соколов. — Хоч ні, самому потрібен…

— Обійдемось… Марчук теж на місці. Оперативний план, бач, як до тонкощів розробив! Для цього треба мати голову на в'язах…

— Гострий розум і хворобливе честолюбство погано вживаються в одній людині, — повчально мовив Соколов. — Дивись, щоб не зажив з ним халепи… Мусиш мати такий апарат, як годинник, в якому — жодного тертя…

— Ти такий маєш? — примружився Максименко.

— За винятком двох-трьох вузлів.

— А у мене всі працюють чітко, — переконано мовив Максименко. — Ідеальних зразків не існує… Час несе з собою досвід і вміння… І досконалення людей… У цього Марчука є трохи кар'єризму, є трохи заздрощів до успіхів колег, є дійсно хворобливе честолюбство… Але ж він заповзятий в роботі. Може без спочинку працювати кілька діб. Це, погодься, професійна затятість… А особисті якості піддаються ювелірній обробці… За ювеліра в даному разі — саме життя, обставини, владарювати якими може лише морально досконала людина…

— Гай-гай, — відмахнувся Соколов. — Та у тебе ж ціла теорія! А я, невіглас, пнуся ще й в порадники… Дивись лишень, цю теорію не перенось на середовище бандитів, з якими воюємо… Твій ювелір щось мало їх обробляє, не шліфує аж ніяк… Бандит є бандит…

— Ого, куди ти метнувся од нашої розмови, — засміявся Максименко. — Говорили ж про своїх людей… Хоч і серед тих, з ким ми воюємо, не всі остаточно пропащі… Багато поміж них обдурених, засліплених… Тих, хто добровільно здається і розкаюється, сам знаєш, ми милуємо…

— Не всіх і милуємо, — суворо мовив Соколов. — Прийде бандюга, у якого руки геть по лікті в крові, замекає, мов ягня, а ми йому — будь ласка, милий, ось тобі індульгенція, відпущення всіх гріхів, всепрощення наше лиш за те, що сам прийшов… Іди собі, хай життя-ювелір тебе шліфує? Ні, дорогий, я розгадаю в ягнячому смиренні вовчий оскал!..

— Не про те мова, — заперечив Максименко. — Йдеться про профілактичну нашу з тобою роботу… Усіх, хто з залякування, з недоумства, з життєвої безпорадності врешті, потрапив до лабет класових ворогів, мусимо по-людяному збагнути… І коли в своїй діяльності не знайшли вони ще проклятих стежок ворогів, маємо допомогти їм стати на твердий грунт. Цього, до речі, коли ти звернув увагу, немає в плані Марчука. У нього націоналістичне середовище міряне під одну гребінку… Усім — вишка, і край…

— Звернув, звернув, чого ж, — дістав Соколов записник. — Ось тут і записано. Роз'яснити загальну частину плану…

— Чого ж тоді дискутуєш?

— Пізнаю тебе, сумніваючись в собі, — усміхнувся Соколов. — До речі, хто такий твій не Аніка-воїн, про котрого ти сьогодні всім сказав? Може, я тобі порекомендую?

Максименко втішено глянув на нього. Отже, вони, не змовляючись, прийшли до згоди, що замість десяти треба посилати одного…

— Тарас Сокрута. Викликав його з Запоріжжя. В партизанському загоні разом були. Він у мене в загоні командував взводом розвідки. Про виявлення трьох підземних бункерів, де фашисти випробували бактеріологічну зброю, чував? Це ж було в цих краях…

— Чував, аякже… Але виконавця не знав, — зізнався Соколов.

— Розумієш, коли нам поставили термінове завдання виявлення оунівських схронів, я одразу згадав про нього. Він тоді діяв у десятки разів складніших умовах, був один-однісінький… З радисткою лишень… — обличчя Максименка пойнялося печаллю. — Думаю, він прекрасно справиться з завданням в умовах, які ми йому створимо… Треба нам удвох добряче поміркувати, аби будь-яка випадковість була передбачена…

— Засилати його слід неодмінно в самісінький центр, — зауважив Соколов. — Починати з нульового циклу не дозволяє час. В поміч йому можна дати одного-двох своїх…

— Твоїх-моїх, — засміявся Максименко. — Наших! Ось так буде вірно!

— Тоді зійдемось найближчим часом, все погодимо, — діловито мовив Соколов. — Врешті, слово останнє за Києвом…

Десь аж на третій день дмухнув тепловій, сніги осіли, вляглися. Мусій Батюк зайшов попрощатися з Максименком. Черговий попросив зачекати: робочий день ще не розпочався. Мусій незграбно топтався в приймальні, не наважуючись присісти. Раз у раз зиркав на настінний годинник. Коли хрипко вдарило пів на восьму, Мусій затурбувався.

— Мабуть, не дочекаюсь, — сказав він. — Треба рушати в дорогу, а то дивись, ще дорога попливе… Погода непевна. Цієї весни велика вода буде. Передайте товаришу Максименку вдячність мою та нагадайте, що Цвяшок в гості чекає…

— Передам. Щасливої дороги, — козирнув черговий.

Наступного дня Максименку доповіли, що в хуторі Крутому вночі по-звірячому сокирою вбито родину селянина Мусія Батюка. Врятувався лише п'ятирічний син, сховавшись на горищі.

Максименко негайно викликав капітана Марчука, звелів призначити слідство.

— Отже, товаришу капітан, зробимо висновок: ворог не дрімає. Вистежили, коли він йшов зі мною вулицею, ведучи коня. Або ж, коли приходив до управління ночувати, коли порпався на подвір'ї…

— Цілком ймовірно, що він сам теревенив своїм односельцям, що зазнайомився з самим товаришем Максименком, що квартирував у нас… От бандити, аби інші остерігалися контактів з міліцією, і вчинили свою розбійницьку розправу… Яке звірство! Малих дітей не помилували…

— Восьмеро у нього було… Як драбиночка, говорив він мені… Не помилували, бо боялись лишати навіть