Степан Дмитрович Ревякін - Поєдинок у Чорному лісі

малолітніх свідків… Ваше припущення, що він сказав комусь з односельців, логічне. Мабуть, так і сталось. Отже, провести опит, з ким він зустрічався, повернувшись з міста. Хутірець невеличкий, дворів двадцять, звіддалений од центральної колгоспної садиби… Хтось є у тому хуторі, що має прямий зв'язок з лісом… Те, що кат здійняв руку і на малечу, свідчить, що його могли добре знати в родині Батюка. Перевірте все добряче…

— Дозвольте самому виїхати?

— Дозволяю.

Лиха звістка прикро вразила Максименка. Він аж наче почував себе винуватим у тому, що надав тимчасовий притулок Батюку. Не зустрінься він з ним — нічого б не трапилось. Господарював би собі дядько, все більш прихиляючись до колгоспу, базарював би собі, дбаючи про свою драбиночку… Один лише щабельочок лишився з неї. Крихітна сиротина, травмована на все життя жахом кривавої ночі… Треба подбати про влаштування малого.

— Шкода його, — зітхнув Максименко, — з очей мені не сходить… Він і кінь його смиренний так і стоять перед очима… Чого ж бо так? Як знаєш людину, то серце німим плачем заходиться при такій звістці… Воно й при абстрактному, так би мовити, прізвищі скорботно… Адже це не стає наших кращих людей, котрих вороги наші карають лиш за те, що вони цураються їхнього чорного світу… У вас, капітане, коли-небудь ридала душа?

— Нам треба не ридати, а діяти, — сухо мовив Марчук. — Відбуваю на дві доби… Думаю, вправлюсь. «Десяткою» на мою відсутність буде займатися мій заступник, — не забув нагадати про свою групу Марчук. Останнім часом він принагідно згадував про свою роботу з «десяткою», щоб підкреслити явну перевантаженість і заклопотаність справами.

— Телефонуй звідти, коли натрапиш на щось надзвичайне. Хлопчика Батюкового привези, влаштуємо в дитбудинок. Бідолашний п'ятий щабельочок, — натомлено потер Максименко очі.

— А у вас, товаришу майор, нерви підупали, — зауважив Марчук. — Добре відпочити пора… Нам емоціями жити не рекомендується. Так, чого доброго, скоро сльози будем проливать над донесеннями з району…

— Нічого ти не розумієш, капітане, — Максименку на мить стало незручно. — Ми ж не манекени в мундирах, а живі люди… — помовчав, думаючи щось своє. — Їдь, капітане, і з'ясовуй все до дрібниць… Повернувшись, одразу ж доповіси.

— Товаришу майор! — з'явився на порозі черговий. — Прибув капітан Сокрута…

— Запрошуй! — підвівся з-за столу Максименко.

За мить до кабінету зайшов ставний, атлетичної статури капітан. Виструнчився і чітко доповів:

— Товаришу майор! Згідно з вашим викликом прибув у ваше розпорядження.

Максименко пішов йому назустріч, обійняв прибулого. Марчук скоса зиркав на цю зустріч. Здогадався, що це, певне, і є той «суперрозвідник», якого так чекав Максименко. Прикипів до нього ревнивим поглядом. «Нічого собі. Міцний, одразу почувається воля і сила. Красень… Очі, як у писаної кралі, палахкотять синявою… Йому б на сцену, а не в міліцію…» — подумав Марчук. Козирнувши, він вийшов.

— Чого ж не попередив? — з докором глянув на прибулого Максименко. — Я б тебе зустрів, як годиться… А ти анітрохи не змінився, час над тобою не владен, Тарасе… Радий, дуже радий, що ти одгукнувся на моє запрошення…

— Офіційний виклик, — уточнив Тарас Сокрута. — Чого не попередив? Так я ж супроводжуваний вельми почесним ескортом…

— Яким? — не зрозумів Максименко.

— Дружина і син, — поспішив пояснити Тарас. — Вони лишилися на вокзалі в кімнаті відпочинку, доки я влаштуюсь… Як не вмовляв Зіну лишитись дома, нічого не подіяло. Довідалась, що відрядження тривале… «З тобою!» — і край.

— Та-ак, — замислився Максименко. — Непередбачене ускладнення… Ми тобі кімнатку приготували, гадали, що ти сам-один… Тепер треба думати про квартиру…

— Нічого не треба думати. Кімнатка нас влаштовує. Вони у мене не привередливі…

— То ти, значить, одкозакував? — сумовито усміхнувся Максименко. — Давно?

— Кіму вже чотири роки. Бідовий хлопець росте!

— А я все козакую…

— Чого ж так?

— Все ніколи, не до залицянь, — усміхнувся Максименко. — Парубок я, сам бачиш, вже підтоптаний… Та й Ксеню забути не можу… Пам'ятаєш її?

— Ще б пак! — посуворішав Тарас. — Я нічого не забув з тої пори…

— І я не забув, — мовив Максименко. — Тому і згадав про тебе… У міністерстві довідався, де ти і що ти… Викликав, бо дуже ти мені потрібний. Ти ж Чорний ліс ще з війни знаєш… Доведеться знову помандрувати. Як, готовий?

— Готовий! — виструнчився Тарас. — А що за завдання, товаришу майор?

— Стривай! — зупинив його Максименко. — Не поспішай одразу в пекло… Ти що ж, моє ім'я вже забув? Щось дуже офіційно розмовляємо, друже…

— Не забув, Іване… — тепло дивлячись на давнього товариша, мовив Тарас. — Але ж, служба, Іване… Васильовичу, — додав він.

— Служба розпочнеться пізніше, Тарасе, — заперечив Максименко. — А зараз підготовка, вивчення деталей операції… До весни… Завдання дуже небезпечне… Схоже на те, яке ти виконував у час війни… Але одразу ж домовимось: міліцейську форму знімаєш сьогодні ж. Треба, щоб у місті ніхто тебе не бачив в ній… Твоєю підготовкою та й контролем за проведенням операції займатимусь я особисто… Зараз поїдемо за твоїми на вокзал, влаштовуйтесь, увечері заїду, погостюєте в мене. Перший і останній раз.