Вольфганг Гельд - Світло чорної свічки

Касселі. Кримінальний радник вирішив скористатися своїми особливими повноваженнями і наказав провести ретельну перевірку решти трьох членів комуністичного осередку в Айзенталі. Після того, як стали відомі їхні імена, він доручив Крапові зайнятися Фредом Лауренцом, а сам узявся за двох інших. Відтоді минуло два місяці.

— Ну? — спитав Кракмеєр і невдоволено подивився на свого Вальдемара, що клював просо. У світлі сонця, що лилося згори крізь високі вікна, обличчя кримінального радника здавалося ще жовтішим. Крап підсів до столу й витяг із папки кілька аркушів.

— Ох і лис, скажу я вам, цей Лауренц,— почав він, явно задоволений результатом своєї роботи.— Дуже хитро зумів замести сліди тоді, у липні 1933 року. Що ж, гадаєте, він зробив? Добровольцем вступив до рейхсверу. Чорт зна, як це йому вдалося. Та хай там як, але влітку тисяча дев'ятсот тридцять п'ятого він уже був унтер-офіцером четвертої ескадрильї першого авіазагону. І саме там розбивалися машини. Ось особова справа цієї пташки.

Кракмеєр кінчиками пальців узяв простягнені йому папери.

Читав, скорчивши гримасу: вісім класів народної школи в Айзенталі, три роки навчання у слюсарні. Не судився, неодружений, лютеранин.

— Води,— кислим голосом зажадав Кракмеєр, не підводячи голови. Так і сидів над папкою заціпенілий, поки повернувся Крап з водою.

— В Іспанії дезертирував з легіону «Кондор»,— з притиском зазначив асистент.— Але найприкріше те, що служив він в одній спеціальній команді. Фельдфебелем. Його прізвище значиться у списку осіб, які володіють державною таємницею. В тому підрозділі деякий час перебувала з особливим дорученням група німецьких учених. Більше нічого не зміг я довідатися. Колеги із СД вважають, що той хлопчина забагато бачив. Вони розшукують його вже кілька місяців.

Кракмеєр поставив на стіл склянку і витер хустиною губи.

— І, звичайно, безуспішно,— засмучено мовив він.— Усі вони партачі. Коли найближчий літак на Мадрід?

— Куди? — Крап спантеличено звів брови.— Але ж у нас ще двоє. Можливо, вони наведуть...

Кракмеєр тихо застогнав, відкинувшись на бильце стільця, і схопився рукою за правий бік.

— А що, гадаєте, я робив останніми тижнями? — урвав він асистента.— Тих двох поки що можете забути. Вони знають небагато. Один був змінним майстром у Юнкерса в Дессау, другий — токарем у Хейнкеля у Варнемюнде.

— На авіаційних заводах? Обидва? Це ж...

— Організований саботаж, що ж іще... Яйце вранці знов було надто круте. Дістаньте соди і два квитки до Мадріда. Ну, йдіть же.

Крап не наважився далі запитувати.

Тільки-но унтерштурмфюрер вийшов з кабінету, Кракмеєр висунув шухляду письмового стола і дістав маленьку чорну скриньку. Постеливши на столі носову хусточку, він вийняв дрібнокаліберного револьвера і заходився дбайливо чистити. Він не брав його в руки від ночі на 10 листопада минулого року. Тоді Кракмеєр із цієї зброї всадив дві кулі у живіт юнакові, котрий із палицею налетів на зграю штурмовиків у цивільному.

Ті під дикий гвалт гнали по вулиці двох роздягнених євреїв — його батька і матір. При згадці про це Кракмеєра нудило. Він не дуже полюбляв такі «операції». Його пристрасть розпалювалася лише тоді, коли треба було поміркувати головою. «Чорна Свічка» — ось де його стихія.

Через два дні, коли спокійні темні води Мансанаресу одсвічували надвечірнім багрянцем, у мадрідському аеропорту йшов на посадку рейсовий пасажирський літак німецької авіакомпанії «Люфтганза». В ресторані аеровокзалу чоловік у добре пошитому кремовому костюмі досить зацікавлено спостерігав крізь вікно, як пілот м'яко садовить на бігову доріжку трьохмоторного Ю-52, зменшує швидкість і нарешті зупиняє білого металевого птаха. Як тільки до боргу літака підкотили невеличкого трапа, начальник відділу головного управління політичної поліції полковник Саласон допив свій лимонад, розгладив тоненьку смужечку чорних вусиків і пішов стрічати гостей.

— Ласкаво просимо до Мадріда! Сподіваюся, що летіли добре,— Полковник привітався з Кракмеєром і його асистентом, що саме стояли перед митником, і одночасно дав знак чиновникові не затримувати прибулих. Саласон два роки навчався у берлінській поліцейській школі і говорив німецькою майже без акценту.

— Дякую,— буркнув Кракмеєр, байдуже роздивляючись довкола. Він не любив смаглявих людей, тому іспанський колега видався йому з першого погляду не симпатичним. Про таких типів ніколи не знаєш, чи не було в них у родоводі якогось Абрама або Ісака. На обличчі кримінального радника ні сліду втоми від тривалого польоту. Поруч із позеленілим асистентом його постійна хвороблива блідість не впадала в око. Та Кракмеєр не звернув ані найменшої уваги на жалюгідний стан підлеглого.— Візьміть валізки, Крапе!

Унтерштурмфюрер мовчки скорився. Взявши себе в руки, він слідом за начальником та іспанцем поплентався з не дуже важкого ношею до виходу, йому здавалось, наче він бреде по коліна в липкому багні.

Сіли в білий спортивний кабріолет, що стояв перед аеровокзалом. Саласон повів його сам, весь час тримаючи ногу на педалі газу. Мов побитий, Крап похитувався на задньому сидінні, а на поворотах конвульсивно затискував долонею рота.

— Трохи перепочиньте, а тоді я заберу вас на вечерю. Запрошено ще кількох друзів. З вашого посольства будуть двоє панів зі своїми дружинами.

Саласон говорив безперестану, ні словом не обмовившись про головне, задля чого прибули гості. Кракмеєр телеграфом повідомив йому ім'я людини, яку гестапо розшукує в Іспанії. «Очевидно, вони не дуже нам довіряють, коли аж удвох притарабанились»,— подумав Саласон. І сам навмисне не поспішав розкривати карти.

— Вам пощастило, друже Кракмеєр. Післязавтра ви зможете полюбуватись нашим доном Альфредо на арені. Не тореадор, а справжнє диво. Самі пересвідчитесь.

— Німець? — спитав Кракмеєр.