В. Таль - Незвичайні пригоди бурсаків

Ішли мовчки. Про віщо балакати, коли відомо обом, куди вони йдуть та чого йдуть, а про все інше давно перебалакаєш.

Самко дивився вперед та позирав на вкриті лісом гори й на рівні, пожовклі від спеки луки, по той бік Дніпра. Обличчя його, ні погане, ні вродливе, ще безвусе, було задумане, хоч розумні сірі очі дивилися весело. Двадцять років на плечах не дуже важать.

А Марко, ідучи, дивився Самкові в спину, ні про віщо, мабуть, не думаючи. Його великі голубі та ясні, мов дитячі, очі на круглому виду були трохи сонкуваті й байдужі до всього. Іноді тільки, ідучи понад кручею, він нахиляв голову, ніби хотів подивитися, що там є на дні.

– Дивись, чорте, ще гепнешся з кручі! – остерігав Самко.

– Гепнуся, то не втоплюся. А отут, мабуть, є раки, – гудів той басом.

– Тебе кат не візьме, а хліб намочиш. Не до раків тепер. Ще нам швандяти та швандяти, – говорив Самко.

Марко погоджувався мовчки, мацав сакву з хлібом та, розмахуючи важкою патерицею отця Аники, плентався за Самком.

Аж ось по той бік Дніпра, з-за рівних луків визирнуло сонце, неначе воно продрало десь отам моріжок та вилізло з землі. Запалали вогнем верховини надбережних гір, загорілася вода, заграли по версі зграї дрібної риби, вистромила на мить голову з води і швидко зникла полохлива видра. Забалакали на різні голоси пташки в кущах.

Починався літній ясний день.

Багато верстов пройшли бурсаки, а не зустрілося їм ніде ні хутора, ні якого житла. Весь час по один бік – гори, а по другий – луки. Іноді тільки завертав круто в бік Дніпро, зникав за скелями, і тоді здавалося, що це вже йому край. Аж ось він знову з’являвся і знову зникав.

В обідню годину надійшли вони до долини між горами, що скидалась на підкову, оточену густим лісом аж до води. Зеленіла високо трава, бо врятували її від посухи високі гори та ліс. Серед долини росли густі кущі глоду, шипшини, а над берегом – високий та густий очерет.

– А чи не одпочити б нам, Марку? – запитав Самко.

– Про мене, – погодився Марко, збираючись уже сідати.

– А пожди-бо! – зупинив його Самко, нюхаючи повітря. – Немов запахтіло димом... Так і є. А подивись-бо ти, сонкувата верство, чи не побачиш чого?

Марко витяг шию, мов журавель, і почав дивитися:

– Онде курить дим за кущами, – вказав він патерицею на кущі серед долини.

– Де курить дим, там повинні бути люди, – порішив Самко. – Підемо до них.

– А хтозна, що воно за люди... – сказав боязко Марко. Великий на зріст, дужої сили, він, проте, боязкий був.

– Запорожець з тебе! Лихо, не запорожець! А як ж ти будеш битися з татарвою та з турком? – запитав Самко.

– Турком? Та хтозна. Хіба з одним якимсь, то може, – промовив мляво Марко.

– Перун ти, та й годі, – сказав Самко, махнувши рукою, і попрямував туди, де курів дим.

Натягнув Марко на лоба свій підкапок та й поплентався за Самком.

Наблизившись до кущів, Самко з Марком побачили крізь прогалину декількох людей, зодягнутих у мундири зеленкуватого кольору. Вони сиділи біля казанка, що висів на сішках, а неподалік від них стояли в козлах рушниці.

– Москалі! – промовив з жахом Марко і зупинився.

– Еге ж! Вони... – сказав не дуже весело й Самко, зупинившись і собі.

– Та вже що буде, Марку! Нема чого тікати, бо вже вони побачили нас, – і Самко попрямував до москалів.

Що тут діяти, пішов за ним і зляканий Марко.

– Здорові будьте, – промовив сміливо Самко, підійшовши до гурту.

– Здравствуйтє, – одповіли деякі з москалів, не рухаючись з місця.

Усіх москалів було шестеро. Зодягнуті в однакове вбрання, в однакових кепках на голові, всі вони здавалися з першого погляду схожі один на одного, мов рідні брати.

– Нікак із святих. Монахі – что лі ча? – запитав москаль, що сидів з ложкою біля казана та куховарив.

– Святиє не святиє, а прімєрно люді, – сказав поважно другий москаль, видно старший з них. – Прісажівайтєсь, как вас вєлічать. Для отцов молодиє, а по одьожє – как знать, – звернувся він лагідно до бурсаків,

Самко сів одразу, а Марко постояв трохи, дивлячись з-під лоба, мов дитина серед чужих людей, а потім сів оддаль. Боявся дуже, хоч сам не знав, чого. А глянувши на бік, він побачив неподалеку біля саги за очеретом воза, чимсь навантаженого, пару коней, що паслися, а біля коней звичайнісінького дядька-селянина з батогом у руці. Це зовсім заспокоїло Марка. Коли, мовляв, отой дядько з кіньми живі та цілі, не з’їли їх москалі, то, виходить, нема чого боятися і йому з Самком.

– С духовних будєтє? – запитав Самка старший. Самко