Каталін Доріан Флореску - Якоб вирішує любити

Аптекар аж сам здивувався з власної відважності. Могутнє тіло чужинця стояло впритул до нього, як стіна.

— Просив чи не просив, — а роботу зроблено, поки ти там якусь пожежу гасив. І тепер вимагаю, щоб мені заплатили.

Непер востаннє спробував бути хоробрим.

— Ви мені погрожуєте?

Він побачив, як руки іншого, якраз на висоті його очей, стиснулися в кулаки і завмерли на мить, жили на них набубнявіли, — а тоді раптом чужинець відступив назад і повісив куртку на спинку стільця.

— Ти ж зовсім голий, а я отак беру і вриваюся.

Ні його постава, ні голос більше не виказували напруги. Тепер він справляв враження сусіди, що вирішив ненадовго зазирнути і ввійшов, не постукавши.

Аптекар похапцем одягнувся, щоби бодай одягом захиститися від чужинця, який раптом справляв враження збентеженого. Умлівіч з ним відбулася переміна, яку годі було пояснити. Одягнений і помитий, але головне — стоячи, Непер знову став господарем у власному домі, а той другий — прохачем.

Якоб рушив до кухні, Непер стривожено за ним, бо ж там лежала рушниця. Він побачив, що Якоб мирно сидить при столі й крає ножем буханець хліба, притискаючи його до грудей. Він відламав шматок і вибрав ним рештки вчорашньої мамалиґи. Набив повен рот. А за цим пішли кілька товстих кружалець ковбаси.

— Та тут усе, чого душа забажає. Чого ж ти раніше не сказав, брате? Але ж сідай, поїж зі мною. Таке щастя, що я тут.

І знову все перемінилося: тепер цей чоловік припрошує його до столу. Відчувши себе безпечніше і ледь звеселівши, Непер підсів і взяв хліб, простягнений йому чужинцем. Він дав волю своєму голоду, бо нічне гарування таки його виснажило.

— Одне я засвоїв. Їсти треба завжди, ніби перед стратою, — додав Якоб.

Він з насолодою цямкав, його погляд упав на аптекареве лице, і він засміявся.

— Що з тобою? Виглядаєш так, ніби з чортом зустрівся. Не бійся, ти ж у себе вдома.

Запала тиша, тепер плямкав і Непер, знов і знов відригуючи, бо так жадібно все поглинав.

— Як Ви називаєтеся? — спитав Непер за хвилю.

— Якоб.

— Якоб — як?

— Просто Якоб.

— У кожного є прізвище.

— А в мене немає. Вистачить і Якоб.

— Але ж…

Чужинець грюкнув кулаком по столу, другу долоню розпластав поряд. Його погляд знов став кусючий і холодний.

— Можеш питати, скільки влізе. Іншої відповіді не буде.

І знову відбулася ця переміна: із ситим та задоволеним виглядом він відкинувся на спинку стільця і заходився витирати тарілку хлібом. Так ніби згадавши щось важливе, Якоб підхопився, взяв куртку і витяг з кишені газетну статтю, розгорнув, поклав перед аптекарем і розгладив.

— Знаєш цю жінку?

Аптекар глянув і засміявся.

— Знаєш її? — з притиском перепитав Якоб.

— Чи знаю я її? Та це ж Ельза Обертин. Всі її знають, звідсіль і по Тімішоару, і ще далі. Ми називаємо її Американкою. Якщо б вчора ввечері Ви пішли зі мною, то теж би з нею познайомилися. Бо це її двір згорів.

Якоб стрепенувся.

— Її дім? Згорів? — перепитав він.

— Ми намагалися врятувати все, що можливо, та нас було замало. А допомагати в нас — справа честі. Але її не люблять, відколи вона повернулася з Америки. Розповідають усяке. Ви тут через неї?

Якоб відповів не одразу, здавалося, його думки зайняті чимось іншим, бо він надовго замовк.

— Тобто у неї нічого більше немає?

— Я б так не сказав. Є ще