Іржі Гаїчек - Риб’яча кров

ще тепло, я тільки в джинсах, футболці й короткій куртці до пояса. Входжу через низькі ворота на цвинтар. Спільна могила, поруч із місцем, де поховані бабуся й дідусь. На чорному полірованому граніті два імені. ЯН ПОРЖІЧНИЙ, 1933—1988, БОЖЕНА ТОМАШКОВА, 1941—1994. Я кладу квіти, хотіла б запалити й свічку, але в мене немає ані сірників, ані запальнички. Окрім мене, на цвинтарі нікого немає. Я згадую маму. Вона постійно лише працювала й піклувалася про інших, аби не думати про свою душу. Мені здається, що це було так давно. Я стою над могилою й раптом усвідомлюю, що думаю лишень про те, як зроблю декілька кроків до стіни цвинтаря, звідки можна побачити річку й частину села. Ще хвилинку це відкладаю, але потім вирушаю доріжкою поміж могил, ліворуч бачу низький морг — і вже стою біля стіни. Я нахиляюся, під нею контейнер, повний сухих квітів, вінків, трави. А внизу за схилом вода. Широка, розлита річка. На лівому березі, де був і наш дім, а за ним школа, немає нічого. Порожній берег, два прив’язані човни. На правому березі видно садки, оточені парканами, один причеп-караван, кілька садових будиночків чи малих сарайчиків. Молоді дерева. Я спираюся долонями на паркан, вражена цим першим поглядом. Греблі немає, млина теж, та й каналу. Усе під водою. Очі потроху звикають, а спогади десь у глибині моєї голови все одно вже доволі нечіткі й розірвані.

Я виходжу з цвинтаря на площу, проходжу повз оригінальні старі будинки, за високими металевими воротами в Махів, у прорізі між стовпцями показується хустка, а на якусь мить — і зморшкувате обличчя. Я мимохіть зупиняюся, але здається, ніби ця картинка мені лишень привиділася. Ніде нікого. Простую до пивниці, беруся за ручку — зачинено. Невже я нікого не зустріну, узагалі нікого? Зиркаю на годинник, пів на третю. Дивне відчуття супроводжує мене — йду за поворот, на інший бік села. Раптом немає вже куди йти, знову відчуття, ніби село стислося. Дивлюся на річку, широка спокійна гладінь, а я стою біля будинку Конопків. Під ним, де раніше була хата дядька Венци, лише тиха лагуна. Зараз саме тут річка найширша на все село. Я думаю про Зденєка, мені спадають на думку якихось кілька образів із давно минулих часів. Раптом я чую рипіння воріт, із садка виходить чоловік у береті, старому розстібнутому пальті і чоботях, він штовхає візок, повний сухого гілля, листя й бур’янів. У мене перехоплює подих. Ми якийсь час дивимося одне на одне, я підходжу до нього, і він випускає ручки візка. З-під берета вибилося волосся, сиве, наче попіл; обличчя неголене, він міряє мене очима й мовчить. Я сумніваюся, чи він мене впізнав.

— Доброго дня, пане Конопко. Це я, Гана.

Він голосно вдихає повітря й чухає собі вуса.

— Ви мене не впізнаєте? Гана Томашкова.

— Та впізнаю, — бубонить він. — Що тобі тут треба?

Мене вражає грубість його голосу.

— Мені захотілося побачити Зденєка, ми так давно не бачилися…

— Його немає вдома.

— А коли він повернеться з роботи?

— Із якої роботи, дурепо? Його пускають додому на вихідні раз на місяць.

— Мене в Чехії не було п’ятнадцять років, пане Конопко, я нічого не знаю.

— Більше сюди не приходь, він тобою не цікавиться. Три роки ти водила його за ніс, то що тепер хочеш побачити?

— Про що ви говорите? Ми зустрічалися двадцять п’ять років тому, боже ж мій.

— І що? Я тебе добре пам’ятаю, ти водилася бозна з ким, у костелі тебе й не бачили, на власного тата нарікала по всьому селу. А де ти була, коли ховали твою маму? Навіть цей ваш бандюган тоді приїхав!..

— Що ви кажете?

Він береться за візок, штовхає його вздовж стічного каналу й уздовж паркану геть, я бачу тільки його спину.

— Де Зденєк? Чому я не можу його побачити?

Він не відповідає, схилена міцна фігура віддаляється, розстібнуте довге пальто крутиться йому поміж ніг. Я стою, ніби попечена, усе це сталося за кілька секунд, і тепер уже немає куди далі йти, я вже біля навскіс перекресленої червоним позначки з назвою села. Я повертаюся, навколо нікого немає, повільно йду назад на площу, а в голові мені лунає цей діалог, хоч-не-хоч я повторюю його знову й знову. На таке ти не очікувала, дівчинко. Звісно що ні, відповідаю сама собі. Якби знала, що тут на мене чекає такий холодний душ, то радше б не повертала нагорі, а їхала б далі до самої електростанції й пішла б там на екскурсію про ядерну електроенергію. Учора тато казав мені, що люди їздять туди на екскурсії. Я наближаюся до автобусної зупинки під липою, у старому двоповерховому будинку вже немає магазину, вікна забиті дошками. Я ловлю в кишені ключі від автівки, коли раптом чую за спиною гуркіт мотора, який стає дедалі голоснішим. Я не повертаюся, але трактор із кормовим причепом зупиняється біля мене. Двері відчиняються, чоловік за кермом дивиться на мене й трошки усміхається. Він великий, обличчя повне, волосся вицвіле, росле тіло одягнене в зелений комбінезон.

— Я ж кажу собі, цю дупцю я звідкись знаю.

Він нахиляється й вимикає мотор.

— Хозе, це ти? Я вже думала, що не зустріну тут жодної живої душі.

Я застрибую до нього в кабіну. Це сучасний великий трактор із