Надія Павлівна Гуменюк - Танець білої тополі

От і діждався, зловив-таки свою золоту рибку. Йому б пані Ольга скорше підійшла, а він до її дочки молодюсінької. Таж тая Марилька коло него, як ружа коло сухого будяка.

Батько – ні пари з вуст, тільки головою хитнув: ні, мовляв, нічого він не чув, нічого не бачив, нічого не знає. А Катерину вже не зупинити.

– Кажуть, у тих гонорових Вишнецьких боргів – як у собаки бліх. Бачите, який маєток собі виладнали, ще й муром обгородили. І все те – за позичені пеньонзи[8]. А як не віддадуть, то скоро не те що без маєтку, а й без сподніх можуть зостатися і будуть своїм гонором срамотне місце прикривати. Вся надія у них на старшу доню. А вона ж така покірниця, така слухняниця, нігди й слова проти не скаже. Та що я вам, Сяню, розказую. Хіба ж ви-те Марильку не знаєте? Вона ж вам уже, щитайте, давно за свою була. Вже, певно, й невісточкою називали. Ні хіба? А чого то ви, Сяню, як води в рот набрали? Роботи, кажете, вельми багато? Ну, то бувайте, бо мою за мене теж ніхто не зробить. Коби був чоловік, то воно б, може, вдвох легше. А то все на мої бідні бабські плечі звалилося.

Не встигла за Грабарихою стежка схолонути, як уже Химка Сирена вискочила з-за садка, як Пилип з конопель, і сагонить[9] на їхнє подвір’я. Голос у неї такий, що Левкові хочеться вуха затулити. От уже справжня сирена!

– А що то вам, Сяньку, тая ропуха про Вишнецьких сабанила[10]? Ябедина[11] то про борги, їй’бо, ябедина. Не вірте отим плетухам, отим тарабанькам[12] язикатим. Ніц нікому Вишнецькі не винні. Ви-те й самі добре знаєте. Землю панові Міхалові дали тоді, як осадники селилися. Маєток він за свої кревні звів. Немолодий уже був, як почав тутечки обживатися, мав часу пеньонзів на господарку зібрати. А тоді й молоденьку Ольку з Ружища привіз і шляхтянкою зробив. З неї така шляхтянка, як з мене генерал! Дуже вже вони уподобали оцю місцину під горою, за річкою. Ніхто на неї не зазіхав, бо ж по цей бік річки, на рівнині, і земля краща, і вітри так не дують, бо гора їх зупиняє. А пани взяли та й купили.

Левко сидить за кущем жовтої акації, слухає і дивується. Чого ж це й справді раніш ніхто не зазіхав на це місце? Йому воно здається найкращим. Особливо гора, така загадкова, таємнича… Вона так і називається – гора. Мабуть, через те, що єдина на цій рівнині посеред лісів та боліт і тому іншого назвиська й не потребує. Власне, це й не гора, а пагорб, що простягся вздовж усієї річки Ласкавиці, захищаючи село від східних вітрів. Колись через річку до гори навіть моста не було. Хто хотів потрапити до лісу за горою чи набрати глини під горою, мусив переправлятися на другий берег човном. Потім збудували греблю. Відтоді з правого боку річка широка, повновода і лінива, її синє плесо підступає до самих поручнів мосту, з другого – вона вузька і стрімка, а вода, що падає з висоти греблі, розбивається об величезні сірі валуни, що лежать тут, мабуть, іще з допотопних часів. Левко дуже любить милуватися білими бризками, які фонтаном піднімаються догори під час того падіння.

А ще у його пам’яті закарбувалася розповідь покійного дідуся Микити про древній замок, що стояв на горі. Він, казав дідусь, був невеликий, але дуже міцний і неприступний. Не раз налітала на нього орда, але взяти не могла. Та настала чорна година. Тьма-тьмуща ординців присунула до села, спалила його і все ж узяла приступом замок. Та в ньому нікого не застала. Оборонці твердині нібито вийшли з неї через таємний підземний хід і заховалися у Старому лісі, за непрохідними болотами. Ординці посунули за ними, та половина їх тільки булькнула у драговину, а друга кинулася навтікача. А люди повернулися і заново збудували село.

Химка каже, що ніхто з місцевих селян не хотів селитися за річкою, нікому й на думку не спадало там землі шмат купити і господарку завести. А може, якраз через те й не селилися, що моста не було? Чи звикли здавен триматися кучно, на одному березі, то й не намагався ніхто відриватися від гурту. Хоча не всі так уже й люблять кучність. Біля Старолісів є кілька хуторів, але вони розкидані з іншого боку села, ближче до тракту, що веде аж до Бугу.

– А Марину віддають за городського пана, бо хочуть зі знатними породичатися, – пронизливий Химчин голос обриває Левкові міркування. – Гроші притягують гроші, коли вони є, хочеться ще більше. Думають, буде їхня паннуся сидіти у того пузатого капшука з пеньонзами, як у самого Бога за плечима. А захочеться любові… Хм… Хіба ж на старому чоловікові світ клином зійшовся?.. Та Марилька ж така сама, як її мамуся. Тіко моргне своїм відьомським очком, тіко поманить пальчиком – молодий чорнобровий і прибіжить. Може, й не такий, як ваш Тиміш. Авжеж, таких, як Тиміш, вельми мало, але й серед багатих теж є свої зухи. То ж природа, Сяньку. Жінка хоче чоловіка, чоловікові треба жінку. Сам Бог велів паруватися і любитися. Хіба ні, Сяньку? Щось ви-те, сусідоньку, ниньки вельми мовчаників переїли. Мовчите та й мовчите.

Химчин голос стишується, стає муркотливим, як у щойно нагодованої кицьки. Тато вдає, що не розуміє її натяків.

Вранці зайшла ще одна тарабанька.