Надія Павлівна Гуменюк - Танець білої тополі

– Ой, Сяньку! Що то з вашим Тимошем діється? Вчора Зінька Дем’янова бачила його в лісі, у Бузьковому урочищі. Каже, бігав як оглашенний між кущами і кричав, як на пуп, а потім аж вовком завив. Їй-бо, от перехрещуся – як справдешній вовк. Вона так злякалася, що й козуба з трускавками[13] у траві забула. Оце вдосвіта пішла за згубою, а трускавки вже мурашня лісова доїдає. Витрусила їх з козуба та й прийшла впорожні додому. Така лиха, така лиха, що хоч запалки[14] об неї три і друбняк[15] запалюй. А як же не сердитися? Ціліський день вчорашній пішов коту під хвіст. А все через Тимоша. Мо’, пороблено йому? Ви-те до знахарки пішли б. Бо щоб отак через дівку… Ой робіть щось, Сяньку, спасайте сина. Бо та любовна болєзнь може погано скінчитися. Ще, не приведи Господи, хлопака розумом схибнеться чи й руки на себе накладе. Хіба ж то годиться так побиватися? Скіко кругом жінок та дівок гарних! Тіко голову поверни, тіко одним своїм чорним оком підморгни. Але в кого ж йому вчитися ту голову повертати? Який батько, такий син.

А ввечері знов Грабариха біля перелазу.

– Ви-те чули новину? Не буде весілля у Вишнецьких. От не буде – і квит! Вчора панна як відрізала – лучче з мосту та й у воду, каже. Там такий рейвах! Таке ойкання та охкання! Жених уже й палац підготував, гостей позапрошував, гостинців дорогих накупляв. А золота рибка плюсь-плюсь хвостиком – і з гачка зірвалася.

Тато мовчав. Його вже до печінок дістали ті балачки. Та й добре він вловлював натяки самотніх сільських плетух, помічав бісики в їхніх уже трохи припорошених роками і самотністю очах. Бачив, як згасали ті бісики, коли жінки йшли з подвір’я, так і не дочекавшись від нього якогось знаку уваги.

– Проклятий Черкас! – ледь не заплакала якось Химка Сирена. – У селі стіко самотніх жінок, а він досі на свою Оляну молиться, на мертву давно. А хіба це правильно? Живий про живе гадати має.

Левко знав: тато переживає за Тимоша. Він давно казав, щоб той спустився з неба на землю і пошукав собі пару на ній, бо нічого путнього з того його неземного кохання не буде. А їм у хаті добра пара молодих жіночих рук потрібна. Бо скільки ж він сам буде і прати, і варити, і жати, і косити, і в господарці лад давати. Тиміш затято відмовчувався. Тож татові залишалося тільки терпляче очікувати, коли вся ота веремія з весіллям у Вишнецьких перешумить, перемелеться, перевіється і затихне. Але батьківське серце не камінь. Левко бачив, як він потай зітхає, як вечорами довго сидить на лежаку і щось думає, як аж за чуба себе смикає (така в нього звичка, коли сердиться) і вдаряє кулаками об коліна.

Левкові також шкода брата, дуже шкода. Коли почув останню звістку, про те, що весілля не буде, щодуху помчав розказати Тимошеві. Тиміш стояв у клуні з рушницею в руках. Та мисливська рушниця, яку ніхто не чіпав з дня маминої смерті, бо татові стало не до полювання, налякала Левка. Він аж заціпенів у дверях. А чого це брат так заглядає у чорну цівку дула, як сорока в кістку? Що він там не бачив? Чи не надумав дурного? Новина, якою тільки-но збирався потішити, враз випурхнула з голови, як зляканий горобець із проса. Тиміш глянув на брата і повісив рушницю.

– Не бійся, малий!

І вийшов із клуні.

Може, й добре, що Левко не сказав тоді братові те, з чим прийшов. Бо вийшло б, що передав чергову ябедину. Хай і ненавмисне, але ж збрехав би. Бо весілля таки було.

Тієї неділі Левкові з самого ранку боліла голова. Дивно якось боліла. Здавалося, що сухе повітря наповнене невидимими тонюсінькими колючками і вони потріскують, раз по раз впинаються в голову і спричиняють болюче пульсування у правій скроні. Але хлопчаки бігли дивитися на весілля, і Левко не втримався – перескочив через перелаз і гайнув за ними. Дітвора обліпила маєток з усіх боків, як зграйка горобців, – хто виліз на мур, хто всівся на дерево під муром, а хто й на подвір’я пробрався. Цікаво ж, як то вбрана молода, яка в неї сукня, який вельон[16], як Вишнецькі весілля справляють – чи так, як заведено у селі, чи якось по-своєму, по-панськи.

Весілля – з піснями, танцями і жартами, викраденням молодої й викупом за неї, з перепоєм і короваєм, тобто з усім тим, що заведено у селі, – не було. У глибині саду, в дерев’яній альтанці з різьбленим дашком, музики грали мелодії обереків[17], незвичні для сільського вуха, на подвір’ї, перед великим цегляним будинком з вітражними вікнами, стояли дві фурманки, криті білим полотном і тому схожі на циганські фургони (мабуть, їх облаштували для паній, щоб сонце дорогою не спекло). Трохи поодаль заховалися у затінку три тарантаси, бричка і розмальований золотом ридван, спеціально доставлений на замовлення нареченого. Гості збиралися їхати до міста – спочатку в костел, а тоді в маєток нареченого, де, власне, й мало відбутися головне весільне дійство.

Молода з будинку не з’являлася. Та вона не вельми й цікавила Левка. Він прийшов подивитися на її молодшу сестру. Меншу Вишнецьку звали Вишеславою, але Тиміш називав її Вишнею – чи то так скоротив ім’я малої, чи придумав його з натяком