Надія Павлівна Гуменюк - Танець білої тополі

її. Якби можна було повернути все назад, якби… Та хай би її били, хай би різали, на вогні підсмажували, вона б нізащо не сказала, що це Натуля робила їй компреси і натирала коліна пахучою мазюкою. Але ж нічого не можна повернути. Нічого!

– Кажу ж тобі, це не твій гріх, – почулося поруч.

– А чий?

– То не наша справа – розбиратися з чужими гріхами, – усміхнулася Натуля.

– Ви мене перестали любити після того, як…

– І хто це тобі таку дурню сказав? Звісно ж ні! Що б то була за любов, якби вона так хутко минала. Щоб ото через якусь там нестерпну Аделіну-крикліну… Ні, Невеличко, ні, справжня любов ніколи не минає. А я дуже-дуже тебе любила.

– За що?

– Не знаю, не задумувалася. Але ти вже з самого малечку була не така, як усі. Коли тебе привезли до сиротинця, тобі було трохи більше трьох рочків. Ти майже місяць не розмовляла ні з ким і постійно кликала маму. Інші діти швидше забували попереднє життя і звикали до нового. Але не ти. Господи, як ти за нею сумувала, як гірко плакала!.. А я тоді тужила за своєю дівчинкою. Ми з тобою разом переживали наші втрати. І ти була так схожа на неї. Така ж допитлива, така ж видумаска…

– Ви зустрілися з нею в іншому світі?

– І тепер уже не розлучаємося.

– Я також буду з вами?

– Обов’язково! Але колись… Значно пізніше… Коли станеш такою сивою, як я… А зараз поспи, поспи, моя Невеличко!

2

Такого спекотного літа Староліси не пам’ятали. Запилюжене листя на деревах пришерхло, поскручувалося і набуло дивного сіруватого кольору. Садовина ніби спряжилася під палючим сонцем – сливи поопадали, так і не налиті соками, яблука і груші дозрівали, але залишалися дрібними і терпкими, як лісові дички. Городина в’яла, хоч господарі щовечора поливали її – носили і навіть возили воду з обмілілої річки, бо всі калабані на лугах пересохли, а в криницях води аби для себе та для худоби вистачило. Навіть небо вицвіло, вилиняло, втратило свою блакитну барву – здавалося, над селом хтось напнув величезну, добре накрохмалену і ледь-ледь підсинену дрібочкою аквамарину скатертину, краї якої опущені десь аж ген там, за обрієм.

Але течія життя не міліла від тієї спеки. Вона прямувала собі звичним руслом, сповіщаючи село про нові події то голосним переможним криком новонароджених, то мелодіями церковних дзвонів, то затятими сварками сусідів – з прокльонами і погрозами, то їхніми спільними піснями та жартами за святковими столами. Під кінець Петрівки тільки й мови, що про одруження Марини Вишнецької з якимось вельми поважним паном з міста. Чутки вже кількома колами пройшлися селом, щоразу набираючи нових обертів, подробиць і домислів. Не обминали язикаті плетухи[4] і хату Черкасів. Та що там – не обминали? Якраз сюди вони найперше й зліталися, як серпневі мухи на мед.

Черкаси – то по-вуличному. Про прізвище Ярич, що трансформувалося з козацького прізвиська Ярий, у Старолісах давно забули. Як і про те, що предок Сянька – нетутешній. Прибув він сюди ще за Хмельниччини, після якогось запеклого бою, мічений ворожою шаблюкою і поцілений у саме серце синіми очима місцевої красуні, пустив тут коріння і став своїм. Козаків тоді називали черкасами, тож він і став Черкасом. Нащадки його чомусь вибирали собі за жінок світлокосих і світлооких поліщучок, але всі діти їхні дивилися на світ чорнющими із синюватим полиском, як сливки-тернівки, очима. Такий і Сянько Черкас. І хоч смоляний його чуб уже щедро притрушений сивиною та й ґандж[5] у чоловіка є – накульгує він після поранення на війні, з якої повернувся георгіївським кавалером, – сільські молодухи і досі задивляються на нього та зітхають, хто таємно, а хто й неприховано.

Воно й не дивно. «Бабське село наше», – сказала якось Химка Сирена.

Бабським воно стало після великої війни. Викосила вона чи не дві третини чоловіків у Старолісах. Тепер уже підросли хлопці, народжені після тієї страшної світової бійні, але то вже наречені для дівчат-політок[6]. Серед молодої чоловічої парослі чимало тільки мамчиних синів. Іван Катеринин, Василь Василинин, Матвій Парасчин, Андрій Степанчин… Спраглі за чоловічою ласкою вдови раді були хоч краденому на кілька ночей щастю. Обласкані ними чоловіки, кожен з яких почувався, може, й не пупом землі, але, принаймні, пупом села, не вважали за великий гріх скочити у гречку. Заодно й вирішували демографічну проблему підкошених за воєнне лихоліття Старолісів. Тільки Сянько Черкас нікого не бачив, крім своєї Оляни. Навіть після того, як її не стало.

Вчора прибігала Катерина Грабариха. Левко бачив, як вона кілька разів прошпацірувала туди-сюди біля їхніх воріт, скоса поглядаючи на подвір’я. Тільки-но втомлений після спекотного дня батько прийшов з порожніми відрами з городу, хутко обсмикнула спідницю, поправила запаску, підслинила руденькі брови – і шурх через перелаз.

– А ви-те, Сяньку, вже виділи того старого лисого ропуха[7], що до панни Марини посватався? Та що то я питаю? Та як же то ви-те могли його не бачити? Авжеж, бачили. Він же давно в нашому селі ошивається, не один рік до Вишнецьких вудочку закидає. Закине – і жде, закине – і жде.