Кейт Аткінсон - Руїни бога

була нова пишна шубка. Соболина. Звідки в Іззі бралися шуби, якщо в неї не було ні копійки за душею? «Подарували», — сказала та. Звісно, чоловік подарував — і який чоловік дарує шуби, не чекаючи нічого взамін? Хіба що той чоловік, за якого ти вийшла заміж — той, звісно, не чекає нічого, крім вдячності.

Сильвія ледь не зомліла від пахощів парфумів, яких випадково плюснула забагато, бо в неї тремтіли руки, хоча нерви мала міцні. Вона збиралася провести вечір у Лондоні. У потязі буде жарко й душно, а в місті ще гірше: хутром доведеться пожертвувати. Так, як пожертвували лисицями. Це був якийсь химерний жарт — із тих, до яких має хист Тедді, але не Сильвія. У Сильвії почуття гумору не було. Такий ось у неї ґандж.

Її погляд мимоволі затримався на фотографії на столику — студійний портрет, зроблений, коли народився Джиммі. Сильвія сиділа з немовлям на руках — його довжелезне вбрання, у якому хрестили всіх Тоддів, вихлюпувалося їй з рук. Решту виводку художньо вишикували довкола, мовби вони їй поклонялися. Сильвія провела пальцем по срібній рамці — хотіла виявити ніжність, але виявила лише пил. Треба буде поговорити із Бріджит, дівчисько перетворювалося на лахудру. (Коли Сильвія щойно вийшла заміж за Г'ю, свекруха пояснила: «Усі слуги із часом повстають проти господарів»).

Шум унизу міг свідчити лише про одне: Іззі повернулася. Сильвія неохоче скинула шубку й надягла легкий літній плащ, заради якого полягли тільки трударі-шовкопряди. Вона прилаштувала капелюх на голову. До її старосвітської зачіски не пасували новомодні берети, тож вона досі носила chapeau. Вона випадково вкололася довгою срібною шпилькою для капелюха. (Цікаво, шпилькою для капелюха можна вбити? Чи лише поранити?). Пробурмотіла прокляття, від чого на чисто вимитих невинних личках її дітей на фотографії проступив докір. «Воно й не дивно», — подумала вона. Їй скоро сорок, від цієї перспективи вона невдоволена собою. («Ще більш невдоволена, ніж завжди», — уточнив Г'ю). Їй у шию дихало нетерпіння, перед нею простягалося зухвальство.

Вона кинула останній погляд у дзеркало. Мабуть, незгірший вигляд — але їй того не досить. Вона вже два роки його не бачила. Цікаво, він і зараз вважатиме, що вона красуня? Він завжди називав її красунею. Чи була на землі жінка, яка встояла б перед тим, хто називає її красунею? А Сильвія встояла й лишилася чесною. «Я — жінка заміжня», — суворо повторювала вона. «Тоді навіть не починай, — сказав він. — Можуть бути недобрі наслідки для тебе — для нас». Він розсміявся, ніби окреслив привабливу ідею. Він був правий: Сильвія його під'юджувала, а перспектив у них не було.

Він поїхав за море, у колонії, де трудився на користь Імперії, проте зараз повернувся, життя Сильвії тікало крізь пальці, мов вода, і їй уже не хотілося бути порядною.

*

Її зустрів гігантський пучок дзвоників.

— О, дзвіночки, яка краса, — сказала вона до Тедді, її хлопчика. У неї було троє синів, але часом здавалося, що два інші не мають значення. Доньки були не об'єктом любові, а радше проблемою, яку треба вирішити. Лише Тедді стискав її серце у брудному кулачку. Вона сказала синові:

— Умийся перед підвечірком, любий. Де ви так забарилися?

— Заговорилися, — відповіла Іззі. — Тедді — такий милий хлопчик. О, ви дуже стильна, Сильвіє. Я почула б ваші парфуми за сто метрів — просто femme séduisante. У вас якісь плани? Розкажіть!

Сильвія зміряла її суворим поглядом, аж потім зауважила, що та стоїть у брудних крокодилячих черевиках на килимі дизайну Войзі.

— Вийдіть, — вона вказала Іззі на вхідні двері, — вийдіть.

— Знову плями, — пробурмотів Г'ю, який саме забрів до холу з бурчальні, коли Іззі випурхнула назад на стежку. І, повернувшись до Сильвії, сказав: — Чудово виглядаєш, люба.

Вони слухали, як оживає мотор санбіма Іззі; машина подеренчала геть. Іззі водила точнісінько так, як Пан Жаба у «Вітрі у верболозах» — сигналила багато, а гальмувала мало.

— Рано чи пізно вона когось уб'є, — сказав Г'ю, водій обачний. — А я-бо думав, що в неї й копійки нема за душею. Чим вона заробляє на всі ці машини?

— Не чесною працею, ти й не сумнівайся, — сказала Сильвія.

*

Ледве позбувшися нав'язливої балаканини Іззі, Тедді мусив пережити традиційний мамин допит: Сильвія хотіла пересвідчитися, що контакт із тіткою не звів дитину зі шляху праведного.

— У неї завжди щось на думці, — похмуро промовила вона.

Коли Тедді нарешті відпустили, він пішов шукати собі підвечірок, убогенький бутерброд із сардин — у місіс Ґловер саме був вихідний.

— Вона їла жайворонків, — повідомив Тедді сестрам за підвечірком. — В Італії. Хоча, звісно, байдуже, де.

— «Жайворон зі зраненим крилом», — проказала Урсула, і, коли Тедді подивився на неї без розуміння, уточнила: — Так у Блейка. «Жайворон зі зраненим крилом, як змовклий янголиний спів».

— Будемо сподіватися, що колись її хтось з'їсть, — радісно докинула приземленіша Памела.

Памела вивчала природознавство в університеті Лідсу і мріяла працювати на «суворій півночі», серед «справжніх» людей. «А ми що, несправжні?» — скаржився Тедді Урсулі, а та сміялася: «Що таке реальність?». Тедді не мав підстав ставити реальність феноменологічного світу під сумнів, і тому йому здалося, що це дурне питання. Реальність — це те, що можна помацати і спробувати на зуб. «Ти забув про ще два почуття», — нагадала Урсула. Реальність — це ліс, дзвіночки, сова, лисиця, іграшковий потяг на підлозі у його спальні, запах пирога, що печеться у духовці. Жайворонок, що здіймається в небо на нитці пісні.

*

Ось як проходив вечір у Лисячому закутку: відвізши Сильвію на станцію, Г’ю повернувся до своєї бурчальні з чаркою віскі й недокуреною сигарою. Він був поміркований у звичках — радше від природи, ніж зі свідомого вибору. Сильвія рідко виїздила до міста.

— Сходжу в театр і повечеряю з друзями, — сказала вона, — там і заночую.

У неї була тривожна душа — не найкраща риса у дружини, проте він мусив їй довіряти, інакше ціла споруда їхнього шлюбу розсипалася б.

Памела сиділа у вітальні, втупившись у підручник з хімії. Вона провалила вступні екзамени до жіночого коледжу Кембриджа Ґіртон, і перспектива подорожі «на сувору північ» її не тішила, але, як казала Сильвія, — що її дуже дратувало, — «проти рожна…». Памела потай сподівалася на блискучі відзнаки та стрімку кар'єру, але тепер боялася, що їй, попри всі мрії, не судилося стати справжньою героїнею.

Простягнувшись на килимі біля Памелиних ніг, Урсула відмінювала неправильні латинські дієслова.

— І це наші найкращі роки? — спитала вона у Памели. — Здається, далі може