Галина Сергіївна Лозко - Пробуджена Енея

по собі було хибним. Адже все родинне життя, розумова, практична та суспільна діяльність людини тісно пов’язані з духовним чинником (будь то релігія, чи просто уявлення про ідеальне, духовне, високе).

Досі серед певних, заангажованих християнськими парадигмами політиків, науковців та культурних діячів побутує упереджене ставлення до етнічної релігії, побоювання крайніх проявів націоналізму, а то й екстремізму з боку рідновірських течій. Проте, рідновіри України – це релігійна група переважно інтелектуального напрямку, патріотичного спрямування, яка значну увагу приділяє вивченню етнокультурних духовних традицій свого народу, його походження та історичної долі, пов’язуючи в причинно-наслідковий ланцюг історичну втрату власних релігійних цінностей з втратою державності. Рідновіри не становлять загрози ні для інших етносів, ні для інших конфесій, доки ті не зазіхатимуть на їхню національну і релігійну ідентичність. Отож, для прихильників глобалізації рідновір’я є небажаним з огляду на те, що язичники не піддаються євангелізації – мають своєрідний імунітет проти чужовір’я. Саме це і не влаштовує затятих інтернаціоналістів.

Своє завдання в незалежній Україні рідновіри вбачають у поверненні природовідповідних духовних систем у середовище свого народу з метою захисту, утвердження незалежності і розвитку рідної нації.

Водночас, у нових дослідженнях з проблем філософії культури та релігієзнавства нині спостерігається поворот до неупередженого природного обґрунтування етнічної культури не як “надбудови” над базисом, буттям, а як самого способу людського буття у світі, який водночас є і матеріальним (фізичним), і ідеальним (духовним).

Недостатня науково-теоретична розробленість проблем відтворення етнорелігійних цінностей як системи, і впровадження їх у практику релігійних громад, часом стає причиною непорозумінь, міжнаціональних і міжконфесійних конфліктів. А державні чиновники, так само як і представники ЗМІ, не завжди володіють необхідною інформацією про основи віровчення, морально-етичні правила тієї чи іншої конфесії, особливо щодо сучасних рідновірських течій (дуже часто кваліфікуючи їх то як нью-ейдж, то як РУНвіру, то навіть як “сатанізм”), чим завдають моральних травм окремим особам і громадам.

Нині традиційні християнські церкви прагнуть довести, що релігійність українців є виключно християнською. Церква засуджує язичництво, кваліфікуючи його як “непрощенний гріх”, який прирівнюється до “смертельного гріха” (з виступу ректора Київської Духовної академії о. Димитрія по Українському телебаченню). В цьому висловлюванні криється багато проблем, які можна розглядати як підтекст, але найголовніше – це неприхована наявність антагонізму світової релігії християнства щодо етнічної релігії власного народу. Чому нікому з таких “правильних” науковців не спаде на думку, що подібні церковні настанови суперечать нині діючим законам про свободу віросповідань, і чому наявність у “святих” книгах закликів до фізичного знищення іновірців ніколи не підлягала релігієзнавчій та правовій експертизі? Водночас, аналіз побутової релігійності українців показує, що в Україні ніколи не було християнства в “чистому” вигляді. У релігійності українців настільки багато етнічно рідних (автохтонних) елементів, що цілком правомірно було б говорити про українізацію християнства.

З другого боку, зневіра адептів християнства в його “правильності”, очевидність етнічної невідповідності до українського традиційного середовища (що нині спостерігається серед значної частини освічених і обізнаних з Біблією людей), породжує спроби очистити етнічну основу релігії від християнських нашарувань, які найчастіше ототожнюються з витоковим юдаїзмом. Освіченій частині народу стає все очевидніше, що християнська парадигма духовного розвитку вже вичерпала себе і лише гальмує становлення нового світогляду та нових державотворчих процесів.

Національний ренесанс у радикально правих формах знаходить власний шлях саме у відродженні давніх богознавчих, обрядових і святкових проявів, які за своїм смисловим значенням є язичницькими. Етнічна релігія, будучи альтернативою світовому пануванню християнства, прагне розширити межі мислення пересічної людини, спровокувати до змін у духовному осмисленні буття, тим самим надавши їй нового досвіду. Розв’язання цієї проблеми допоможе зрозуміти сутність та тенденції сучасного етнорелігійного ренесансу, процесу виникнення нових релігійних течій, а також осмислити прагнення певної частини українців повернутися до традиційних язичницьких вірувань як етнічної релігії вже на сучасному етапі, узгодивши давні віровчення із сучасними умовами суспільного життя.

У період становлення української державності, утвердження національної самосвідомості, ідея повернення до етнічної (язичницької) релігійності частиною народу сприймається як ідея відродження національної духовності та збереження національної ідентичності. Тенденція до етнізації релігії, крім України, спостерігається й в інших країнах Європи і світу. Досвід етнорелігійного ренесансу за кордоном все впевненіше спирається на нові праві сили, які нині стають активнішими і впливовішими у світі. Теоретичні розробки язичницьких мислителів минулого і сучасного отримують нове переосмислення, по-новому сприймаються і політичними діячами.

Емпіричною основою моєї роботи стали фактографічні дані з фундаментальних праць вітчизняних та зарубіжних істориків, релігієзнавців, етнологів, теологів та ін. Тут також використані мої власні експедиційні дослідження, матеріали фольклорно-етнографічних експедицій, фото, фоно- і відеозаписи народних обрядів. При підготовці роботи я намагалась, у міру можливості, зібрати максимальний обсяг доступних мені джерел про сучасне відродження язичницьких культів у різних європейських країнах.

Серед таких джерел чільне місце займають зібрані відомості та власні спостереження за практикою відродження язичницької обрядовості в сучасних етнорелігійних громадах Литви, Польщі, Росії, Білорусі, Болгарії, Канади, а найбільше – відновлення Рідної Віри в Україні. Крім того, я сама, без перебільшення, з 1990 року є активним учасником Відродження Рідної Віри в Україні та ініціатором її офіційного конфесійного оформлення в рамках українських і міжнародних законів про свободу совісті та віросповідань.

У цій монографії також представлені інші писемні джерела, архівні матеріали, малотиражні або недоступні широкому загалу: документи Світового Конгресу Етнічних Релігій, періодичні видання сучасних етнорелігійних конфесій різних європейських країн, подекуди з моїми коментарями та релігієзнавчим аналізом. Оскільки досі такого систематичного аналізу рідновірського інформаційного потоку не було здійснено ще ніким, я вважаю за доцільне залишити його у цій праці. Зокрема, мною використані і представлені такі рідновірські видання: “Stragona Lechia”, “Odmrocze”, “Odala”, “Tryglaw”, “Watra”, “Reakcionista” (Польща); “Slowen” (Словаччина); “Druvis” (Литва); “Message” (Франція); “Huginn und Muninn” (Німеччина); “Наследие предков”, “Волхв”, “Русская правда”, “Родные просторы”, “Ярь”, “Перун”, “Белые волки”, “Род”, “Родич”, “Ультра” (Росія); “Українське Відродження”, “Нові скрижалі” (Канада); “Сварог” (Об’єднання Рідновірів України) та неорелігійних груп “Рідна Віра”, “Світло Оріяни”, “Самобутня Україна”, “Слово оріїв”, “Козацька нація” (РУНвіра) та інші.

Враховуючи економічні фактори розвитку інформаційних джерел (малопотужність видавничих можливостей сучасних етнічних громад), я залучала новітні засоби інформації, такі як інтернет-сайти релігійних громад, що сприяло модернізації джерелознавчого пошуку. Описи процесу становлення та діяльності окремих громад дозволили знайти параметри для зіставлення певних явищ і тенденцій у європейському етнорелігійному ренесансі.

Значна частина вивчених мною джерел носила упереджено критичний, часто конфесійно заангажований характер, де язичництво розглядається як пережиткове явище. Так зазначу, що відвертий негативно-оціночний характер носять і документальні свідчення про різні вияви язичницької віри, авторами яких є християнські проповідники. Я намагалась враховувати як досягнення, так і недоліки попередників, і переосмислювати їх з точки зору доцільності та наукової вартості.