Джон Елдрідж - Дике серце. Таємниця чоловічої душі

— все це предмети уніформи хлоп’ячого віку. Хлопці прагнуть знати, що вони могутні, небезпечні, що на них слід зважати. Скільки батьків марно намагалися заборонити малому синові бавитися пістолетами? Облиште це. Якщо ви не дасте хлопчикові зброї, він зробить її сам з будь-яких матеріалів. Мої хлопці за сніданком жують печиво з муки грубого помелу і роблять із нього пістолети. Кожна палиця чи зламана гілка — це шпага або навіть гранатомет. Усупереч думкам багатьох сучасних педагогів, це не є психологічним відхиленням, викликаним жорстоким телебаченням чи хімічним дисбалансом. Агресія є частиною чоловічої природи, вона «вмонтована» в нас. Якщо ми віримо в те, що чоловік створений за образом Бога, тоді нам варто нагадати собі, що «Господь — муж-войовник, Господь — ім’я йому» (Вих. 15, 3).

Дівчатка не придумують ігор, у яких гине багато людей, де кровопролиття є обов’язковою умовою забави. Наприклад, хокей не вигадали жінки. Бокс так само. Хлопець, зрештою, як і дорослий чоловік, хоче нападати на щось, навіть якщо це невеличкий м’ячик у гольфі. Він прагне цим ударом набути владу. З іншого боку, мої сини не сидять, теревенячи за чаєм. Вони не телефонують своїм друзям, аби поговорити про стосунки. Вони втомлюються від ігор, у яких відсутній елемент небезпеки, змагання чи кровопролиття. Колективні забави, що базуються на «взаємозалежності» стосунків, є цілковитою нісенітницею. «Нікого не вбили? — запитують вони недовірливо. — Ніхто не переміг? Який сенс цього?». Універсальна природа такого ставлення мала б нас уже переконати: хлопець є воїном, ім’я його — хлопець. І це не пустощі. Коли хлопці бавляться у війну, вони тренують свою роль у набагато більшій драмі. Одного дня вам знадобиться, щоби цей хлопець вас захистив.

Згадаймо солдатів Півночі, які йшли приступом на кам’яні мури біля Владі Енглу; чи війська союзників, що висадилися на узбережжі Нормандії або пісках Іво Джима — що вони зробили би без цієї глибокої частки свого серця? Життя потребує, аби чоловік був шалений і шалено відданий. Це особливо важливо н мутних водах стосунків, де чоловік відчуває себе найменше підготовленим до наступу. Як каже Блай, у кожних стосунках час до часу необхідне щось шалене.

Ось це прагнення могло потонути за роки нехтування, і чоловік може почуватися неготовим до битв, які, як він знає, чекають на нього. Або це прагнення може перетворитися на щось дуже темне, як це стається з міськими бандами. Але бажання завжди є. Кожен чоловік хоче бути героєм. Кожен чоловік потребує знати, що він сильний. Фільм «Хоробре серце» став одним і:і найкращих фільмів десятиліття не завдяки жінкам. «Літаючі тигри», «Міст через ріку Квай», «Чудова сімка», «Шейн», «Опівдні», «Врятувати рядового Раяна», «Кращий стрілець», «Міцний горішок», «Гладіятор». Ці улюблені фільми чоловіків показують, чого прагнуть їхні серця, що від народження закладено в них.

Подобається вам це чи ні, в серці кожного чоловіка є щось шалене.

ПЕРЕЖИТИ ПРИГОДУ

«Моя мама під час відпустки любить їздити до Європи. Мабуть, їй це близьке. В Європі багато культури. А мені потрібен необжитий край», — поділився зі мною товариш, коли ми говорили про нашу любов до американського Заходу і про те, чому він переїхав сюди зі Східного узбережжя.

Нашу розмову спровокував художній фільм «Легенди осені» — історія трьох молодих чоловіків, які жили на початку 1900-х років на батьківському ранчо в Монтані. Альфред — найстарший, практичний, прагматичний, обережний. Він вирушає до великого міста і стає бізнесменом, а згодом — політиком. Проте щось усередині нього вмирає. Він стає нещирою людиною. Сем’юел — наймолодший, все ще багато в чому хлопчик, ніжна дитина. Він освічений, чутливий, скромний. Його вбивають на початку фільму, і ми знаємо, що він не готовий до битви.

А ще є Трістан, середній син. Його серце дике. Саме Трістан уособлює собою Захід — він ловить і сідлає дике лоша, з ножем у руках бореться з грізлі і завойовує красуню. Я ще не зустрічав чоловіка, який хотів би бути Альфредом чи Сем’юелем. Не зустрічав жінки, яка хотіла б із таким одружитися. Є причина, чому образ американського ковбоя набув мітичності. Він утілює бажання, яке кожен чоловік знає змолоду — йти на Захід, знайти місце, де він зможе стати тим, ким йому призначено. Кажучи словами Волтера Брюґемана, — диким, небезпечним, розкутим і вільним.

Тепер дозвольте мені на хвилину зупинитися і дещо прояснити. Я не є великим мисливцем. У мене немає мертвих тварин, що прикрашають стіни мого будинку. У коледжі я не грав у футбол. Насправді тоді я важив 60 кілограм і був далеко не спортивний. Усупереч моїм дитячим мріям, я не став учасником «Формули-1» чи пілотом-винищувачем. Мені не подобається дивитися спорт по телевізору, я не люблю дешевого пива, щоправда, воджу старий джип з велетенськими колесами. Я це кажу, бо передбачаю, що багато читачів — добрих чоловіків і жінок — матимуть спокусу відкинути мої слова, мов якийсь виступ чоловіка-мачо. Зовсім ні. Я просто шукаю, як багато чоловіків (і сподіваюся, жінок), справжню мужність.

Коли взимку не випаде достатньо снігу, мої хлопці приносять санки додому і з’їжджають на них по сходах. Якось нещодавно моя дружина застала їх на другому поверсі, у спальні. Гам вони готувалися спуститися з будинку на линві. Рецепт для розваг хлопців доволі простий: додайте до кожного заняття елемент небезпеки, підмішайте трохи дослідження, додайте краплю руйнування — і ви перемогли. Досконалим прикладом того є їхнє спускання з гори. Вони прагнуть вибратися на найвищу першину, спрямувати лижі просто вниз і гайнути вперед — чим швидше, тим краще. І це не припиняється з часом; просто вищими стають вершини.

Справжній джентльмен із Півдня, шістдесятирічний суддя у костюмі у вузеньку смужку, з елегантною манерою розмови, під час конференції відвів мене вбік. Спокійно, ледь не перепрошуючи мене, він розповів про свою любов до плавання, до