Микола Зеров - Українське письменство

Цей погляд на українську літературу — «географічний», як називає його проф. Петров, має ту слушність, що дає змогу охопити в одній схемі всі найголовніші з’явища т. зв. літературної історії — організацію гуртків, громадські об’єднання, розвиток журналістики, взаємовідносини письменника і читача, — але і він потребує цілої низки корективів та додатків, особливо коли ми торкнемось основного предмета історично-літературних студій — зміни напрямків, еволюції літературних понять та художніх засобів. Так, приступаючи до полтавсько-харківського періоду 1798—1845 рр., ми повинні будемо додати, що з погляду стилю він виразно розпадається на дві доби: добу грубуватого бурлеску та сентиментальної повісті і добу романтичних тем та форм. Заговоривши про київсько-львівський період 1906—1920 рр., ми маємо підкреслити, що з погляду вузько-літературного він не має єдності, бо перші його роки характеризуються витонченням реалістичної манери в прозі (Коцюбинський), середні — поворотом у бік романтичних настроїв та сюжетів («Лісова пісня» Л. Українки, Олесь, Кобилянська), а останні — певними шуканнями в галузі символізму та футуризму.

Щоб покінчити з періодизаціями і схемами, згадаємо ще дотепну, хоч і не розвинену, на жаль, думку, яку кинув в одній із своїх газетних статей А. Василько (А. В. Ніковський). Ніковського цікавлять, головним чином, ті ступені, що їх перейшла українська література, «втягуючись в оборот усесвітнього письменства». Характерним і багатозначним видається йому той факт, що нова українська література розпочинається не чим іншим, як спробою одягти в своєрідну національну одіж твір європейської ваги літературної, зразок багатьох новочасних епопей, «Енеїду» Верґілія. Але в «перелицьованій Енеїді» Котляревського маємо не переспів і не переробку, а пародію, «скромну усмішку над поважним сюжетом, перенесеним на ґрунт нашого здрібнілого життя». За пародіями настала черга перекладів. Починаючи з 70—80-х рр., Біблія і гомерівські поеми, софоклівські і шекспірівські трагедії, Гете і Шиллер поволі стають здобутком українського слова. Нарешті, Леся Українка розпочинає собою третій період, період власних композицій на всесвітні теми. Це справжня вершина, на яку українська поезія виходить з «Камінним господарем», «Кассандрою», Іудою («На полі крові») та прометеївськими «Катакомбами». В глибині погляду Ніковського лежить тонке і вірне спостереження: травестія, переклад і, нарешті, ориґінальне розроблення загальнолюдського сюжету — це справді три етапи в розвитку українського поетичного стилю. Але всієї різноманітності літературних фактів цей погляд, розуміється, не охоплює. Охопити їх зможе тільки схема, збудована на основі зміни літературних напрямків, тобто зміни не тільки стилю, але й літературних ідеологій[4].

Подібно до нового російського або нового польського письменства, українська література на протязі XIX—XX століть являє картину послідовного панування п’яти літературних течій — класичної, сентиментальної, романтичної, реалістичної та новоромантичної. Але в характері цих течій, їх потужності й тривалості, в розвитку відповідних ідеологій та способів писання у нас були деякі своєрідні риси. Одні течії з’являються у нас з запізненням і переходять, не викристалізувавшись, інші, навпаки — виявляються сильно й різко, тримаються довго і потім якийсь час переживають себе в застиглих, скам’янілих формах.

Вже на самому початку XIX в. ми зустрічаємось із таким характерним для нашого письменства явищем, як співжиття травестійної поеми, тобто літературного роду, який по інших письменствах давно перебув свою золоту добу, з сентименталізованою комедією, як «Наталка Полтавка», і сентиментальною повістю, як «Маруся». В Росії мода на травестії минулася разом з XVIII віком,