Каміло Хосе Села - Вулик

у шашки і п’є лише каву з молоком. Коли бачить, що за сусіднім столиком палять сигарети, чемно питає: «Чи не маєте ви, бува, курильного паперу? Хотів зробити самокрутку, а паперу не маю». А йому на те кажуть: «Ні, не вживаю, чи не хочете готової сигарети?..» Тоді дон Леонардо розводить руками й відповідає не одразу: «Що ж, випалю для різноманітності сигарету. Правду кажучи, дорогі сигарети мені не дуже до вподоби». Часом сусід мовить лише: «Ні, паперу, на жаль, не маю»...— і тоді дон Леонардо залишається без курива.

Опершись ліктями на старий шкарубкий мармур столиків, відвідувачі дивляться, як походжає господиня, а їх тим часом опосідають невиразні думки про цей світ, на жаль, не такий, яким би він міг бути, про цей світ, де все потроху занепадає, і ніхто не може пояснити, чому таке відбувається, знайти бодай найменшу причину. Чимало мармурових стільниць були колись надгробками, на деяких досі збереглися написи; сліпий, провівши пальцями під столиками по їхній нижній поверхні, міг би прочитати: «Тут спочиває сеньйорита Есперанса Редондо, померла в розквіті юних літ» або «Спочивай з миром. Високоповажний сеньйор дон Раміро Лопес Пуенте, заступник міністра економіки».

Завсідники кав’ярень — це люди, котрі вважають, нібито все відбувається само по собі й не варто докладати зусиль, аби щось виправити. В кав’ярні доньї Роси всі палять, і більшість міркує про жалюгідні, але приємні та любі серцю речі, які переповнюють або спустошують їхні життя. Дехто з мрійливим виглядом мовчить, ніби намагається щось пригадати, інші поринають у спомини з бездумним видом нікчемної, покірливої, стомленої тварини — підперши рукою чоло, із сумними, наче погідне море, очима.

Інколи надвечір розмова за столиками поволі згасає — розмова про якихось мацапур, або про постачання харчів, або про померлого хлопчика, якого хтось ніяк не може згадати, того самого — невже ви не пам’ятаєте? — такого рудавого, симпатичного, худорлявого малюка років п’ятьох, котрий завжди ходив у бежевому плетеному светрі. В такі вечори пульс кав’ярні б’ється нерівно, наче в хворої людини, а повітря мовби густішає й робиться більш сірим, хоча час від часу його, ніби блискавка, проймає теплий вітрець, який налітає бозна-звідки, вітрець надії, що на якусь мить проникає у кожну душу.

Дон Хайме Арсе попри все тримається спогорда, хоча до нього звідусіль повертаються опротестовані векселі. У кав’ярні, хоч як це дивно, все відомо. Дон Хайме попросив позичку в банку, одержав її й підписав векселі. А потім сталося те, що мало статися. Він уплутався в якусь оборудку, його ошукали, він залишився без жодного реала, йому пред’явили векселі, а він відповів, що не може їх оплатити. Дон Хайме Арсе, напевне, людина чесна, але невдачлива, не щастить йому там, де йдеться про гроші. Правду кажучи, він не дуже працьовитий, але й везіння його обминає. Інші — такі самі або й більші ледарі, ніж він,— облагодили дві-три справи, надбали кілька тисяч дуро, оплатили векселі й тепер палять дорогі сигари та роз’їжджають цілі дні в таксі. З доном Хайме Арсе все сталося якраз навпаки. Тепер він шукає собі якесь заняття, але не знаходить. Він ладен узятися за першу-ліпшу роботу, однак нічого вартого уваги йому не трапляється, от він і сидить цілі дні в кав’ярні, відкинувши голову на плюшеве бильце крісла та споглядаючи позолоту стелі. Часом він мугикає собі під ніс мелодію з якоїсь оперети, відбиваючи такт ногою. Дон Хайме не любить думати про свою лиху долю; правду кажучи, він узагалі не любить ні про що думати. Подивиться, бува, на дзеркала, а тоді запитує себе: «І хто вигадав ці дзеркала?» Потім подивиться на якусь особу пильно, навіть безцеремонно: «Цікаво, ця жінка має дітей? Ні, найімовірніше, вона — стара дівка». «Скільки сухотників сидить зараз у цій кав’ярні?» Дон Хайме згортає тонку, мов соломинка, сигарету й запалює. «Є такі умільці гострити олівці, що грифель у них виходить, наче голка, але не ламається». Дон Хайме змінює позу, бо відсидів ногу. «Яка загадкова річ — серце! Тук-тук, тук-тук, і так усе життя, вдень і вночі, взимку і влітку».

Ще й місяць не минув, як у мовчазної сеньйори, котра зазвичай сідає в глибині кав’ярні, біля сходів, що ведуть до більярдної, помер син. Хлопця звали Пако, він збирався працювати на пошті. Спершу сказали, що в нього параліч, але потім з’ясували, що це ніякий не параліч, а менінгіт. Хворів він недовго й до того ж одразу впав у нестяму. А він уже знав усі населені пункти Леона, Старої Кастилії, Нової Кастилії та частини Валенсії (Кастельйон і ледь не половину Аліканте); дуже шкода, що він помер. Пако був хворобливий — після того, як у дитинстві промочив узимку ноги. Матір залишилася сама, її старший син тиняється десь по білому світу. Надвечір вона йде до кав’ярні доньї Роси, вмощується біля сходів і годинами сидить там, відігрівається. Відтоді як помер її син, донья Роса дуже з нею лагідна. Є люди, яким подобається бути уважними до тих, хто в жалобі. Вони принагідно дають поради, закликають до покори чи підбадьорюють — і тішаться з цього. Розраджуючи матір Пако, донья Роса зазвичай каже їй, мовляв, краще, що Господь прибрав його, ніж якби він лишився дурником. Матір дивиться на неї, згідливо всміхаючись, і відповідає, мовляв, авжеж, якщо все добре зважити, донья Роса має рацію. Матір Пако звуть Ісабель Монтес, удова Санса. Вона ще має непоганий вигляд, вбрана в дещо зношений плащ. Схоже, походить із пристойної родини. В кав’ярні з повагою ставляться до її відлюдкуватості, лише зрідка хтось зі знайомих, зазвичай це якась жінка, повертаючись із вбиральні, підходить до її столика й запитує: «Ну що? Ви вже трохи оговтались?» Донья Ісабель усміхається, але майже ніколи не відповідає; коли ж вона почувається дещо бадьорішою, то підводить голову й промовляє: «Яка ж ви сьогодні чарівна, голубонько!» Але частіше вона мовчить: лише змахне рукою, мовби прощаючись, та й потому. Донья Ісабель розуміє, що належить до іншого кола людей, ніж ці, принаймні чимось від них різниться.