Андрій Гуляшки - Історія з собаками

прохідною було встановлено цілодобовий нагляд, у виробничі цехи пропускали лише за перепустками, а перед конструкторським відділом навперемін чергували два вахтери. Вони мали окремий ключ від дверей, відмикали й замикали приміщення і записували в книгу, хто з працівників лишається у відділі після роботи й коли йде додому. На центральному виході з заводу було встановлено сигнальну апаратуру на випадок, якби хтось із робітників чи інженерів, що працювали з відливками, проніс у кишені хоча б найменший шматочок спецсталі. Навіть коли б хто поклав під язик міліметрову крупинку сталі, машина неодмінно зауважила б це, й відразу пролунало б жахливе виття сирени. Було вжито й інших застережних заходів, хоча всі заводчани одбули відповідну перевірку — найпевніший з усіх захід.

І все ж через два тижні після прибуття Светломира й Авакума до міністерства знову надійшов тривожний сигнал — з заводу ще раз просочилася інформація, на щастя, й цього разу незначна. В Н було послано нових співробітників і додаткову техніку, а Светломира Горанова й Авакума Захова суворо попереджено.

Чутки про витік інформації з заводу дуже швидко дійшли й до інженерів конструкторського відділу. Зрозуміло, підозра при розслідуванні насамперед упаде на них, адже й необізнаному з виробничими процесами відомо, що не хто інший як конструктори визначають якість сталі і вид сталі. Вони вирішують, скільки вуглецю потрібно для виготовлення однієї сталі, а скільки — для іншої, з якої буде зроблено «дещо». Вони готують суміш із марганцю, кремнію, ванадію, сірки тощо і визначають, який відсоток марганцю, кремнію, вольфраму і таке інше треба взяти для такого-то виду сталі, а який відсоток д, я такого-то. Від них залежить також спосіб поєднання складників суміші з залізом, крім того, саме вони, а не хто інший, визначають якість майбутньої сталі. Словом, це люди, які мають доступ до секретів, і коли щось стає відомо, то підозра падає насамперед на них. Так і тепер: навколо них буцімто нічого не змінилося, але вони самі вже були не ті: більше мовчали, поглядали один на одного з подивом, а часом і з підозрою. Коли дирекція розпорядилася провести остаточну перевірку сталей конструкторському відділові, а не експериментаторам, вони впевнилися, що коло підозри замикається на них. Конструктори згуртувалися (людина стає певнішою, коли відчуває поруч чиєсь плече), стали ходити разом («ми знаємо, що ніхто з нас до цього не причетний») і вчащати, знову ж таки разом, до «П'яних вишень» («хто веселиться, той не мислить злого, а ми всі веселимося»). Так вони поводилися, а що крилося за тим усім, що приховував і що робив кожен з них, залишаючись на самоті, — це з певністю знав лише той, чиїм службовим обов'язком було не спускати з них ока.

* * *

Отже, троє статечних чоловіків із ЗСС мовчки простували безлюдним і похмурим полем до славної корчми «П'яні вишні». Попереду, енергійно вимахуючи парасолем, виступав начальник, і поли його широкого плаща маяли обабіч, ніби чорні крила грака, що летить низько над землею. За ним ішли його підлеглі — технолог Хафезов і програміст Димо Карадимов.

Того надвечір'я поле було геть порожнє. Вздовж дороги стирчали безлисті горіхи й чіплялися верхівками за кошлатий живіт неба, низько навислого над ними та чагарниками. Збиралося на дощ, вітер квилив у тернах, мов за покійником; троє мовчазних чоловіків, що поспішали безлюдним диким полем, додавали картині ще більшого суму й водночас тривоги.

О шостій годині одна хвилина вахтер бай Стамо замкнув за інженерами двері, сховав ключ і гукнув їм услід: «На добраніч!» За хвилину всі троє вийшли через чорний хід.

Зазначаємо час із такою точністю, бо він відіграє в нашій розповіді — як побачимо далі — винятково важливу роль. Додамо ще, знову ж таки у зв'язку з часом, що рівно о шостій закінчує роботу перша зміна, а о сьомій заступає друга. Конструкторський відділ працює в одну зміну — з дев'ятої ранку до шостої вечора.

Від заводу до корчми «П'яні вишні», розташованої на західній околиці міста, рівно півтора кілометра (це визначили водії за спідометром). Гарної години цю віддаль можна пройти за п'ятнадцять-двадцять хвилин. Того вечора троє інженерів конструкторського відділу вступили до корчми рівно о шостій годині вісімнадцять хвилин.

Корчма «П'яні вишні» знана не лише своїми винами й закусками, а й розміщенням своїх «трапезних», їх три: велика, середня й «закуток». У «закутку» стоять тільки три столи, в холодну пору палахкотить камін, по стінах розвішані мисливські трофеї — оленячі роги, кабаняче рило й опудало вовчої голови. Підлога застелена кошлатим хідником, під північною стіною — лава, накрита родопським килимком. Велику залу відвідують переважно лікарі й артисти з поблизьких окружної лікарні й міського драматичного театру. У святкові дні надвечір сюди завертають мисливці, стомлені пригодами в мальовничих Н-ських околицях. Тоді корчма гуде від галасу й сміху, між столами розгулюють кабани й вовки, на підлозі грають у довгої лози вухаті зайці, а в задимленому повітрі, насиченому ароматами битеників і смаженого на решітці м'яса, підпадьомкають перепілки, б'ють крилами перелякані бекаси. Якщо тваринний світ тут уявний, породжений фантастичними оповідями мисливців, то запах смаженого м'яса й дух вина справжні-справжнісінькі, адже розпечена решітка димить у глибині самої зали, а бочка з вином урочисто височіє над шинквасом, випнувши живіт, наче ненаситний бог Ваал.

Середню залу обладнано на догоду смакам керівних товаришів міста Н, точніше так, як ті смаки уявляє собі завідувач закладу бай Трифон Конов. Посередині стоїть довгий, наче призначений для засідань, стіл, застелений, щоправда, не зеленим сукном, а білою лляною скатертиною. За цим столом раз-двічі на тиждень засідають відповідальні керівники міста Н. Стільці оббиті, аби на них було зручно сидіти, а червоні панелі на півстіни навіюють м'який канцелярський затишок начальницьких кабінетів.

Завсідниками «закутка» були троє наших інженерів з конструкторського відділу. Часом сюди заходили Авакум і Светломир. Светломир звичайно приходив з першим заступником генерального директора, а Авакум — з одним із своїх бригадирів, якого ласкаво називав Алексом. Той Алекс насправді був наш давній знайомий, колишній лейтенант Петров. Кажемо «колишній», оскільки Петрову два роки тому