Андрій Бачинський - Детективи в Артеку або команда скарбошукачів

Антонову розповідь зупинили позивні, що скликали всіх на сніданок.

– Якщо коротко, то на території сучасного «Артеку» колись давно жила справжня Міледі й перед смертю десь тут заховала свої скарби. У нас із пацанами виникла ідея їх відшукати. Якщо хочеш долучитися, – маєш час на роздуми до обіду. Після обіду зустрічаємося на алеї біля їдальні. Годиться?

– Але ж... вона... де Франція... де Крим. Щось не збігається.

– Усе збігається, подробиці згодом.

– Чекай, не можна так швидко, так несподівано.

– Нічого не швидко. Маєш час аж до обіду. Все, он нас уже всі чекають.

До кінця уроків Оленка з хлопцями не спілкувалася. Учительку слухала неуважно, у голові панував розгардіяш – останні дванадцять годин були так насичені подіями, що все змішалося в кашу.

Після уроків Оленка одразу вирушила до хлопців, що стояли осторонь на вулиці та щось жваво обговорювали:

– Я погоджуюся!

– Т-ш-ш, не кричи, – прошипів Антон­, – ще почує хтось, не дай Боже.

– А чого нам боятися? Ми ж не банк хочемо пограбувати, а лише знайти втрачений скарб, чи не так?

– Та воно так, але якщо про це хтось дізнається, план може луснути.

– Чого б це? – не могла второпати Оленка.

– А того це, – перекривив її Сергій. – Невже не зрозуміло, якщо хтось здогадається про скарб, то всі дружно візьмуться за пошуки?

– Але ж це не секрет. Ви ж не знайшли таємну карту з нанесеним хрестиком, а прос­то почули історію від учительки, тож решта теж знає. До речі, ви так і не розповіли ту історію.

– Хай Сашко тобі розповість, – махнув рукою Сергій.

– А сам чому не хочеш?

– У мене терпіння не вистачить відповідати на всі твої: «А чого?», «А чому?». А Сашко у нас розважливий. Йому вдома щодня доводиться молодшим сестрам мізки вправляти та щось розповідати.

– Ще не відомо, хто з нас молодший! І взагалі, я до вас не просилася в команду, ви самі мене покликали.

– Добре-добре, не нервуй, – заспокоїв її Сашко. – Дорогою в їдальню все тобі розповім. А по обіді зберемося й обговоримо план.

Отже, почалася ця історія у Франції, у далекому вісімнадцятому столітті...

Жила тоді в Парижі графиня Жанна де Ламотт, відома авантюристка й пройдисвітка. Якось вона назвалася родичкою королеви Марії-Антуанетти й викрала з палацу коштовне діамантове кольє. Згодом злодійку викрили й кинули до в’язниці, та кольє так і не знайшли. Незабаром їй вдалося втекти й переїхати до Англії. Графиня з’явилася у Лондоні, але за нею і там увесь час полювали таємні агенти. Тоді вона інсценувала самогубство й перебралася до Росії, куди навряд чи могли діс-тати довгі щупальця французької таємної поліції. Отже, Жанна де Ламотт оселилася у столиці Ро-сійської імперії Петербурзі й, змінивши прізвище на де Гаше, знову поринула у світське життя. Однак життя при царському дворі потребувало неабия-ких витрат, тож графині довелося розпродувати вкрадені коштовності. Та продавати їх будь-кому вона не наважувалася, адже незвичайні діаманти з кольє Марії-Антуанетти легко було впізнати. Тоді аферистка зійшлася з таким собі графом Ва-ліцьким, у минулому львівським шляхтичем і знаним картярем. Той теж свого часу поїздив по Європі, змінював прізвище (насправді його звали Михайлом Міцкевичем), не раз розорявся до нитки, потім знову загадково багатів. Валіцький допоміг де Гаше продати кілька каменів. Але з часом до російсько-го царя дійшли чутки про справжнє ім’я графині, після чого він відіслав її у далеку прикордонну пів-денну губернію, якомога далі від імператорського двору й російської столиці. Тією далекою прикор-донною губернією був Крим. Оселилася графиня на південному березі півострова, у хатині біля під-

ніжжя гори Аю-Даг, і жила тут до самої смерті. Місцеві мешканці її боялися, бо ходила ця таємнича дама завжди з двома пістолями за поясом. А бу-динок, у якому вона жила, називали «чортовим». Збереглися перекази про те, що графиня ніколи не розлучалася з синьою скринькою, навіть коли ви-рушала на коротку прогулянку берегом моря. І була в тій скриньці начебто решта діамантів з діадеми королеви Марії-Антуанетти. Перед смертю гра-финя заповіла поховати скриньку разом з нею. Коли ж вона померла і скриньку відімкнули, виявилося, що та порожня. Отже, графиня переховала діа-манти. Відтоді їх не раз намагалися знайти, але все намарне...

– Ось така історія, – завершив свою розповідь Сашко.

– Цікаво, безперечно, – заявила Оленка. – Але, по-перше, до чого тут Міледі? По-друге, якщо за двісті років ніхто не зміг знайти діаманти, чому ви раптом вирішили, що вам це вдасться? І, нарешті, по-третє, – навіщо вам я? Боїтеся, що самі не донесете таку купу коштовностей?

– Доповідаю! – урочисто промовив Ан­-

тон. – По-перше, історію про графиню Жанну де Ламотт колись почув французький письменник Олександр Дюма й практично повністю описав її як історію Міледі у «Трьох мушкетерах». І тавро злочинця на плечі – пам’ятаєш, у фільмі? – у графині теж було. Вона навіть улітку застібалася на всі гудзики, щоб хтось, бува, його не помітив. По-друге, діаманти досі шукали не

там.

– Не там – це де?

– Не перебивай, дослухай краще. Отже, дослідники користувалися лише записами місцевих мешканців і шукали там, де графиню часто бачили: на пляжі, біля підніжжя гори, у будинку, де вона жила. Той «чортів будиночок» зберігся й досі. Але за цей час у нього змінилося стільки власників! Гадаю, кожен з них перевернув там усе догори дригом. Та оскільки скарб досі так і не знайшли, мабуть, сховано його в іншому місці, про яке ніхто й не здогадується.

– Це зрозуміло, – погодилася Оленка, – а нам що з того? Інших місць ми ж не знаємо.

Антон багатозначно постукав себе по голові вказівним пальцем:

– А згадай-но тепер, кому в Росії графиня довіряла свої секрети з діамантами?

– Н-у-у, тому шляхтичу, що допомагав їх продавати.

– Правильно, графові Валіцькому. Логічно припустити, що й таємницю захованого скарбу вона теж довірила йому.

– Може й логічно, але що нам із того? Де тепер шукати того графа?

– А отут і вступає в гру наше «по-третє», тобто те, для чого ти потрібна у нашій команді. Граф Валіцький звідки? Правильно, зі Львова. А ти звідки? Теж зі Львова.

– То й що? А Ігор Сікорський з Києва, і ти з Києва, але це ще не означає, що ти можеш знайти його оригінальні креслення перших у світі вертольотів. Чи перші схеми космічних кораблів Сергія Корольова, який теж у Києві жив.

– Але мій тато не вчений-фізик, а твій – історик і працює у Львівському державному історичному архіві. Ти ж сама на першому уроці перед