Марія Романівна Ткачівська - Голос перепілки

– Дєдьо! – напосідав Мартин. – Усі кажут, шо ти мій дєдьо.

– Я сказав, не дєдьо! І скажи своїм голопуцькам, що як взлощуси,[19] то так віддубашу їх, що тим бенькартам[20] ніц не схочеси!

Мартин завмер. Проте очі мимоволі самі глипнули в бік печі, чи нема десь чого смачненького. Не було. І на столі не було. «Певно, усе вже з’їв», – подумав Мартин. Край печі на залізному бляті[21] стояв маленький білий банячок, такий, як у нього вдома. «Певно, тілько сама вода лишиласи, а бахурі казали, що він щоднє лакітки їст», – прикинув Мартин. Хлопець зумисне озирався довкола. Ото хата! І стіл новий, і лавка. Коли він, Мартин, виросте, буде столярувати й собі такі зробить. Хлопець уже наводив оком на всі закутки: «І ліжко нове. І гора вбрання на жердці, шо висит над ліжком. Аж образи закриває. І нашо й’му скілько?»

– Шо стоїш, я сказав, шо ніц[22] для тебе не маю.

– А сухарики?

– Якби’м мав, не дав би! Іди! І ніґди-ніколи більше сюда не приходи! Ферштейн?[23]

Мартин не відповів. Він швидко обернувся й зачинив за собою двері. «Коли я стану великий, то напечу силу-силенну сухарів. І як так си трафит, шо до мене прийде голодний Борис, я не скажу йому: „Якби’м мав, не дав би”». Вибігаючи з ґанку, Мартин мимохіть зачепив ногою дзиґлик, і той із гуркотом разом із бурдюгом покотився по дерев’яних східцях. Малий так сполошився, що драпцював аж через опліток і мало не збив із ніг Тодося, який засів у корчах. Мартин думав, що Борис зараз вилетить із хати, ушкварить за ним, ухопить за шкірку, вихрестить[24] його, виперцює на очах у Тодося… Та на подвір’ї було тихо. Мартин мигцем підвівся й чкурнув на дорогу. Тодось заквапився за ним.

– Ну як? Дав тобі Борис поза вуха? – узявся потішатися Тодось, доганяючи Мартина.

– Він сказав передати тобі цево! – Мартин стиснув кулаки й вцідив Тодосеві в око.

– Я тобі цего не подарую, – засичав Тодось. – Я скажу свому дєдеви. Він тебе добре відлатає. – Тодось ухопив кілок із розхитаного сусідського перетинку й наскочив на Мартина. – Іди і скажи свої’ сліпі’ Стефци, шо я тебе відлушпатив. Йди, йди, подивимси, чи вона мого дєдє страхати прибіжит. Та з тов прірвов[25] ніхто й балакати не стане.

Мартин не знав, що означає «прірва» і чому так сказав про Стефку Тодось. Він не знав, чому з нею ніхто не хоче балакати. Знав лише, що вона не бачить і що з нею розмовляє тільки Варвара, і тоді, коли її чоловік на роботі. Бралося вечоріти. На небі заблищала велика, як полум’я свічки, зірка. Мартин довго сидів у сіні й дивився на небо. Воно темніло й затягалося хмарами. Здійнявся вітер. Зникла за хмарами велика зірка. Стало темно й холодно. Мартин усе ще не наважувався йти до хати. Він витирав закривавлений ніс і поправляв роздерті штани…

Це був єдиний раз, коли Мартин приходив до Бориса. Надалі він бокував від його хати й ніколи не ставав із ним до розмови. Слово «дєдьо» він витер зі своєї пам’яті й думав ніколи більше не проказувати його, як і до першої розмови з Борисом. Усе вирішилося якось само собою: Борис таки готувався до від’їзду до Німеччини. Про це Мартин довідався від Тодося, бо той завжди знав усі новини від своєї матері, яку називали найбільшою пліткаркою на селі. «Вона й через тин не перегнеться, а ляси поточить», – казала Стефка. Їй не дуже вірили в селі. Але цього разу Тодосева мама казала правду: за місяць Борис поїхав.

Мартинові виповнилося сім. Малому Влодкові – два. Влодко народився за рік після того, як через село йшли військовики. Мартин не знав, що то за військовики й на чийому боці вони були. Чув тільки, як Стефка з Варварою часто згадували якогось офіцера Малєцького, який ще мав би повернутися в село. Влодко із самісінького народження був кволий і тихий, наче не мав голосу. Маленький, з білим хвилястим чубчиком і глибокими, синіми, як у Стефки, очима, він радше нагадував Мартинові Тодосеву сестру Олесю, ніж хлопчика.

Влодко був для Мартина забавкою й покаранням одночасно. Відколи малий народився, Мартин був єдиний, хто про нього турбувався. Коли він прокидався, у хаті вже нікого не було. Мартин знав, що Стефка мала встати перша, занести до хати відро води й поставити в сінях. Відтак вона набирала ще два металеві банячки води для Мартина та Влодка й ставила на столик біля ліжка. Увечері Стефка мала принести кусник хліба або дрібок кулеші, що заробляла за день. «Могли би давати й дві дрібки, – думав Мартин. – Хіба багатим не все одно, скілько кулеші варити?»

Мартин знав, що Стефку в селі називали наймичкою, але це було якось приємніше, ніж «прірва».