Сергій Залевський - Версола. Книга 1. Колоніст

— Коля, слухай мене — заїдеш в це село, запитаєш у місцевих будинок, який я зняв — там у дворі стоїть моя «Октавія». На задньому сидінні під пледом знайдеш документи і доручення на неї — кредит по ній виплачений, не переживай за це. Ключі там же, але машину я закрию про всяк випадок — отримаєш від мене смс-ку з назвою села, це недалеко — три години по трасі і ґрунтовці. У моїй кімнаті в шафі знайдеш червону коробочку, обшиту оксамитом — там усередині друга пара ключів — приїдеш і забереш, мені вже не потрібно, я вже майже у мети… Нічого не говори, Коля і прощавай!

Набрав повідомлення з назвою села і місцем, де звертати з траси, потім кинув телефон в машину, закрив усі двері і розгорнувся у бік лісу. Сьогодні дійшов швидше — дорогу запам'ятав учора добре, трохи довелося мучитися з самою вежею — цілих сходинок було дуже мало, а балки, що стирчали з напівзруйнованих стін, загрозливо скрипіли і сипалися трухою, коли він переносив на них вагу тіла. Підйом на майданчик зайняв у нього півтори години із зупинками на відновлення дихання — тут навіть трохи повезло, якщо так можна було сказати — за час підйому нападу болю не сталося.

— Щось якось важко мені далися цих декілька метрів підйому — роздумував наш герой, відновлюючи дихання на верху будови — на здоров'я ніби не скаржився, тьху… що це я, мдя.

Деякий час сидів і дивився навкруги — поляна була невелика, а згори ліс виглядав якось не так, як з рівня землі.

— Красиво, біс візьми, сидів би тут і сидів — з цими словами витягнув з кишені пістолет і узяв його в руку — боже мій, як же мені хочеться жити!!!

Зброя добре лежала в руці, метал приємно холодив шкіру і відтягував своєю вагою — як з ним поводитись, йому показав Коля — нічого складного. Зібратися з духом і вистрілити собі в голову так і не зміг — щось усередині нього протестувало проти самогубства, і побороти це щось він доки не міг — натиснути курок рішучості так і не вистачило. Час тягнувся повільно і неквапом, але зараз його хід зовсім не хвилював хлопця — молода людина намагалася перервати цей потік нападів, які зводили його з розуму своїми болями, але доки це у нього не виходило. А потім знову накотив больовий удар, і Вітя знову втратив свідомість на якийсь час, впавши на холодну підлогу майданчика цієї дивної споруди. Опритомнів вже в темряві — спочатку злякався, подумавши, що втратив зір, але покрутивши трохи головою і придивившись, зрозумів, що вже пізній вечір або ніч — в небі було похмуро, Місяця і зірок не було видно, внизу по поляні літали світляки, а ліс доносив до нього свої нічні звуки.

— Прокляття, який же я боягуз, пора закінчувати цей калейдоскоп болю — прошепотів сам собі, намагаючись відшукати руками пістолет, що випав з руки під час нападу — ну де ж ти…?

Тут його увагу притягнуло якесь стороннє світіння внизу вежі — придивився. Там, біля основи світилося щось фіолетове, причому це щось посилювалося і розширювалося. Забувши про свої болі і пістолет, хлопець зацікавлено звісив голову з майданчика, розглядаючи феномен — фіолетове світіння вже перетворилося на круг, по краях якого час від часу спалахували такі ж фіолетові іскри-вогники. Круг розширився до габаритів основи вежі і став повільно підніматися вгору — неначе на вежу хтось натягував гнучку трубу фіолетового кольору. Чоловік мимохідь помітив, що навкруги стало тихо — усе це дійство відбувалася в повній тиші — звуків лісу він не чув абсолютно.

— З такою швидкістю ця штука дістанеться до мене за пару хвилин — відсторонено подумав Віктор, заворожено спостерігаючи за феєричною картиною — схоже, що природа все вирішила за мене: не хочеш померти сам, помреш по-нашому. Так, в принципі і наплювати — головне, щоб припинилися ці тяжкі напади — я вже майже з'їхав з глузду від цих жахливих болів.

Потім аномалія дійшла до майданчика, і Віктор відчув, як його ноги втратили опору, і він з криком полетів в цю фіолетову трубу услід за вежею і своїми речами. Боляче не було, хоча було відчуття, що він тепер не один, а кожен його внутрішній орган або кінцівка живе своїм життям, самі по собі — свідомість чоловіка спостерігала процес з боку. Спочатку в цій «трубі» було темно, потім з різних сторін стали проноситися світлові спалахи — неначе він в потягу сидить вночі біля вікна, а мимо пролітають ліхтарні стовпи. Кількість і швидкість таких спалахів росла скачками, поки увесь цей імпровізований тунель не перетворився на суцільний виблискуючий промінь світла, усередині якого висів наш герой, його рюкзак, пістолет і та вишка, на якій він був до того моменту. Потім мозок не витримав і перестав сприймати навколишнє оточення і Віктор втратив свідомість. Якби хтось з ранку наступного дня заглянув випадково на ту поляну, то був би здивований змінами на ній: вежа (вірніше її уламки) пропали, а на тому місці, де вона стояла раніше, тепер був голий грунт без трави. Неначе якийсь садівник або городник-любитель акуратно перекопав і розрівняв круг діаметром в шість метрів. У всьому іншому цей маленький шматочок природи більше нічим не відрізнявся від іншого лісу. А після обіду в село приїхав Коля — його підвіз сюди один зі знайомих на позашляховику, оскільки водій приблизно уявляв собі, по якій дорозі доведеться їхати. Будинок знайшовся швидко, машину теж відкрили без питань — друга пара ключів виявилася в описаній Віктором червоній оксамитовій коробочці. І тепер у Миколи були дві машини.

— Свою стару колимагу продам — думав він, заводячи «Октавію» — спасибі і прощай, братик, нехай тобі буде на тому світі легше, ніж на цьому.

А братик тим часом опам'ятовувався. Свідомість повернулася в одну мить — ось її не було, а ось