Сергій Залевський - Версола. Книга 1. Колоніст

вона є: прийшло відчуття тіла, повернулися звуки і відчуття. Було тепло, набагато тепліше, ніж учора — до того моменту, як побачив це незрозуміле кругове світіння — остання думка подіяла тверезо: ривком сів і оглядівся. Хлопець все так само знаходився на майданчику тієї старої напівзруйнованої вежі, поруч лежав пістолет, упущений при останньому нападі, а ось рюкзака на майданчику не було. Пропажа виявилася на самому низу — рюкзак зачепився за шматок балки, що стирчав, і висів майже над землею. А ось місцевість навкруги разюче відрізнялася від того лісу, де вежа стояла до фіолетової труби — зараз навколо нього тягнулося те, що на Землі назвали б саваною (а може прерією). Море високої трави, місцями з голими лисинами і кущами, невисокі дерева стояли як би купками, хаотично розкиданими по цій місцевості, наскільки вистачало погляду. Колір рослинності нічим особливим не відрізнявся від звичного зеленого, хоча були присутніми і інші, знайомі відтінки жовтого, аж до коричневого.

— Спекотно тут якось — помітив хлопець, знімаючи безрукавку, і ховаючи одночасно з цим пістолет в її кишеню — Африка, або як?

Недалеко помітив стадо тварин, що нагадували йому чи то бізонів, чи то буйволів — в цьому він не розбирався зовсім — далі за корів його пізнання в сільському господарстві не йшли. Велика група копитних неквапливо рухалася у високій траві, попутно зменшуючи її кількість і щільність зростання.

— Точно Африка — переконано сказав чоловік, продовжуючи розглядати пейзаж — а може, і ні…

Трохи замислився про правильність своїх висновків, коли помітив трохи збоку від стада дві гнучкі тіні-силуети, які пересувалися убік стада, що мирно паслося, короткими різкими ривками і зупинками. Звірі найбільше були схожі на великих кішок: тигри, леви або щось близьке до них — забарвлення у них якось пливло, хлопець не міг визначити колір їх шкури. Ось вони начебто як ясно-зелені, а ось раптом вже як суміш зелених, бурих і жовтих плям.

— Якась мімікрія, як у цих,… як їх… хамелеонів — але тут якось дуже швидко кольори міняються залежно від місця, де зараз знаходиться ця кішка,… щось я не чув, щоб на Землі були такі звірі…. хоча, чи багато я знаю про тварин?

Між тим ці два хижаки, а в цьому у людини не було чомусь ніяких сумнівів, повелися дивно з точки зору спостерігача: замість швидкої атаки на крайню особину із стада, ці двоє зупинилися в двадцяти-тридцяти метрах від неї і завмерли, не роблячи ніяких рухів і просто дивлячись у бік стада. Далі стало ще цікавіше і незрозуміліше: одне з копитних підняло голову і подивилося у бік знаходження «кішок», постояло так близько хвилини, нерішуче потоптавшись на місці — а потім повільно потопало в їх сторону. При цьому два хижаки продовжували нерухомо сидіти і дивитися у бік стада, не роблячи спроб зблизитися або атакувати. Коли бізон підійшов зовсім поряд до їх засідки, обоє «кошака» зірвалися з місця і одночасно кинулися на жертву — почулися приглушені відстанню виски, передсмертний рев пораненої тварини і шум боротьби. Довго сутичка не тривала і незабаром два великі різноколірні коти вже обідали, а стадо ще трохи змістилося далі, неначе і не помітило смерть свого родича і продовжувало флегматично косити траву своїми мордами.

— Гм, який цікавий вид полювання у місцевих тигрів — здобич сама до них прийшла в пащу — резюмував побачену картину наш герой — щось у мене це в голові не укладається, так не буває…. це нонсенс!

Між тим в голову полізли нові думки, причому не дуже радісні — він невідомо де, навкруги незрозумілі по своїх звичках хижаки, припасів в рюкзаку на день-два, зброї взагалі ніякого — не вважати ж пістолет зброєю проти ось таких ось «кішечок». Він адже був упевнений, що той фіолетовий вихор — це кінець, а тут таке… І тут організм зажадав себе погодувати — шлунок заклично забурчав і хлопець відчув голод. Оскільки усі припаси були у нього в рюкзаку, то слід було спуститися вниз, тим більше що нічого незвичайного навкруги він не спостерігав: стадо паслося, парочка хижаків, наситившись, очевидно до упору, розвалилася на пригріві і задрімала. Загалом, така собі мирна картина, коли б не скривавлена і обкусана тушка бізона недалеко від їх лежання. Спускався довго і обережно — конструкція стала ще більш нестабільною, ніж була учора, але рюкзак виявився цілий і неушкоджений, що обрадувало самовбивцю, який так і не відбувся.

— До речі — помітив про себе — нападів доки немає, навіть і не знаю, добре це або погано — може хвороба вступила в завершальну фазу і наступний напад буде останнім?

На той час він вже спустився на землю в основі вежі, скинувши рюкзак з балки по дорозі — усередині основи будови було спекотно, похмуро і безвітряно — тут наш герой вирішив спорудити невелике вогнище, розігріти одну консерву і оглянути свої запаси. Знайшов трохи хмизу, якого вистачило на невелике вогнище, щоб нагріти нехитру їжу, яку проковтнув в декілька секунд: скільки там її було-то в тій баночці. Запив з пляшки і тут зрозумів, що тепер його головна проблема — вода, адже навкруги, наскільки вистачало його погляду, була гаряча савана або прерія — різницю він погано собі уявляв, адже далі за комфортабельні готелі Туреччини і Єгипту він ніколи не їздив.

— Потрібно звідси вибиратися, інакше помру тут від спраги…. якщо черговий напад не докінчить — подумалося туристові, і тут на нього накотив «довгоочікуваний» напад болю.

Хриплячи і стогнучи від усеосяжних «відчуттів», зміг, проте, дістатися до пігулок і проковтнути одну, попутно розсипавши інші по землі. Що зрозумів, так це те, що рівень болю був не таким високим, щоб відправити його до несвідомого стану — здавалося, що пройшла вічність, поки муки його відпустили, і він зміг розігнутися і сісти. Мабуть стогнав він досить голосно, тому що, прийшовши в себе, відразу відчув на собі чужий погляд і незрозумілі відчуття в голові: неначе її несильно обволокло щось слизьке —