Святослав Липовецький - Червоно-чорне

З цієї нагоди було виготовлено дві бомби та підібрано двох бойовиків, які заздалегідь приїхали до Львова й кілька днів вивчали вулиці та закапелки міста. А 5 вересня, під час урочистого переїзду президента та його ескорту вулицями Львова, під гучний крик збудженого натовпу «Нєх жиє!», в сторону Войцеховського полетіла бомба. І хоча бомба не вибухнула, це привело до великого замішання людей та безславної втечі керівника польської держави зі Львова. Усі гучні заходи з нагоди «Східних Торгів» були скасовані.

Керівництво УВО в перших хвилинах було готове поставити «хіміка», який виготовив вибухівку під організаційний суд, але уже ввечері того дня стало відомо, що вибухівка здобула високу оцінку фахових спеціалістів, проте не спрацювала через те, що основний вибуховий складник «меленіт» набрав вологи й втратив свої вибухові властивості.

Це був чи не єдиний випадок в історії УВО та пізнішої бойової діяльності ОУН, коли атентат складав загрозу життю великої кількості невинних людей і те, що він не відбувся не надто засмутило його організаторів. Пропагандистська ціль була виконана на сто відсотків, а подальше слідство не виявило ні виконавців, ні організаторів.

А втім, «виконавця» знайшли одразу й у тому самому місці. Обвинувачення було висунуто єврею Штайґеру, що пізніше призвело до великого судового процесу. Як часто бувало в подібних випадках, світова єврейська спільнота об’єдналася в підтримці Штайґера й інтенсивно розпочала наводити контакти із керівництвом УВО. Євгену Коновальцю було запропоновано три пропозиції: щоб УВО офіційно взяло на себе відповідальність за виконання невдалого атентату; щоб бойовик зробив таку ж декларацію; єврейські кола висловили готовність перевезти бойовика до Америки й там забезпечити його поселення, а також надати фінансову компенсацію УВО.

Команда Української Військової Організації відмовилась від цих пропозицій. УВО офіційно взяла на себе відповідальність за бойовий чин, але не виявила ім’я виконавця та самостійно переправила його в Західну Європу.

Так закінчилось перші й останні відвідини Президентом Львова, що уже юридично належав до Польщі. В пізніші роки Пілсудський переїжджав через територію Галичини, коли відвідував Румунію, але це все здійснювалось таємно й ставало відомо загалу лише після офіційних звітів з відбутих міжнародних візитів.

Одним із яскравих феноменів першої половини 20-х років є Таємний український університет, який діяв у Львові з 1921 по 1925 роки. Створення унікального й підпільного навчального закладу мало вплив не лише на українське революційне підпілля, але й на формування національної свідомості в широких колах громадськості.

Університет виник у липні 1921 з університетських курсів, що їх з вересня 1919 для молоді влаштовувало НТШ, далі — Товариство Українських Наукових Викладів ім. П. Могили і, нарешті, Ставропігійський Інститут. Це було відповіддю українців на скасування поляками всіх українських кафедр у Львівському Університеті та прийняття до ВУЗів тільки тих осіб, що служили у польському війську і мали польське громадянство. У 1920 році поляки заборонили й ці офіційні курси і українці за короткий час створили свій Таємний університет, диплом якого визнавався в Західній Європі.

Уже з першого року в університеті діяли три відділи-факультети: філософський, юридичний та медичний. Пізніше було засновано й технічний відділ, на базі якого створено Українську (таємну) Високу Політехнічну Школу. У 1924 році до університету формально приєднали факультет мистецтв під керівництвом Олекси Новаківського, який функціонував за сприяння Митрополита Андрея Шептицького.

На початках в університеті існувало 54 кафедри та навчалося 1260 студентів, у 1922-1923 роках уже налічувалось 65 кафедр та 1500 студентів. При цьому університет був повністю нелегальним, а навчання проводилось у приміщеннях НТШ, «Просвіти», Національного музею, закладах «Рідної Школи», підвалах собору св. Юра та на приватних квартирах викладачів і студентів.

На філософському та юридичному факультетах навчання тривало 4 роки, на медичному та в політехніці — 2 роки. Після двох років навчання у Львові студенти медицини та політехніки мали змогу продовжувати студії у вищих навчальних закладах Праги, Відня, Ґданська.

Незважаючи на складні умови, пов’язані з нелегальним існуванням та переслідуванням викладачів і студентів, студенти університету мали свої численні молодіжні організації, серед яких «Академічна громада», «Український Студентський Союз», «Медична Громада», «Гурток Правників», «Крайова Студентська Рада» та інші. Науковий гурток істориків видавав журнал «Історичний Вісник».

В ті роки по всій Галичині серед молоді було проголошено бойкот польських університетів, а ті, хто все ж вступав до польських «вищих шкіл», підлягали загальному остракізму і йменувалися не інакше як «хруні». Постійний польський тиск і неможливість тривало провадити навчання у підпіллі призвели до того, що в 1925 році університет припинив своє існування, давши, проте, Україні цілу генерацію молодих людей, які здобули дуже особливий досвід навчання в підпіллі або за кордоном.

«Вбивці мусили бути добрими спортсменами, бо в часі втечі робили сліди великих кроків...». Так запротоколювала у своєму рапорті польська поліція пізнього вечора 19 жовтня 1926 року.

Того вечора, одним пострілом було вбито Куратора Львівської шкільної округи Станіслава Собінського, коли він повертався із дружиною з кіно. На той час до Кураторії належали школи всіх трьох воєводств Східної Галичини: Львівського, Тернопільського та Станіславівського (сучасна Івано-Франківщина).

Як виявилося пізніше, причиною вбивства була стрімка полонізація освіти. За офіційними польськими даними кількість державних українських шкіл в Галичині починаючи з 1922 року по 1926 рік скоротились більш як на половину. У Львівському воєводстві з