Анатолій Заблоцький - Пригоди. Подорожі. Фантастика - 87

Та невдовзі фюрер поставив перед “Ейнзацштабом” додаткове завдання: “культурні багатства, визнані вартісними, відправляти до Німеччини”. І тоді в організації Розенберга створюється спеціальна частина у справах образотворчого мистецтва. Про те, які фанатики служили в ній, свідчить хоча б таке: в квітні сорок четвертого року, коли всі бачили неминучу загибель коричневої чуми, “Ейнзацштаб” представив своєму начальству “Проект захоплення творів мистецтва, бібліотек і архівів Великобританії”.

Найбурхливішу діяльність “штаб Розенберга” розвинув на тимчасово окупованій території Радянського Союзу, буквально в кожному місті тримаючи свої відділи.

До Німеччини, серед іншого, були вивезені міські архіви Нарви, Новгорода, Риги, Ревеля, державні й університетські архіви Тарту, державні архіви Естонії і Литви, архіви Вітебська, Смоленська, Могилева, книги ремісничих цехів Мінська за 1620–1800 роки… Великими були апетити розенбергівського підрозділу. 24 березня 1944 року розквартирований у Мінську один із його відділів чванливо рапортував, що на цей день тільки з Радянського Союзу прийнято на зберігання в рейху чотири мільйони книг, брошур і газет, з яких два мільйони вже транспортовано до Німеччини.

“Ейнзацштаб”, як уже зазначалось, брав участь і в пограбуванні творів мистецтва. Особливо постраждали колишні царські палаци навколо Ленінграда. Крім бурштинової кімнати, звідси були вивезені всі бібліотеки та архіви, 650 ікон із зібрання Петра Першого, всі меблі, порцеляна і картини з палаців у Гатчині, Павловському й Царському Селі. Багато пограбованих тоді цінностей так і не повернулися на батьківщину.

До рук “людей Розенберга” потрапили і картини, інші твори мистецтва з Києва та Харкова. Ось донесення від 12 вересня 1944 року: “Серед картин знаходиться велика кількість старовинних ікон, полотна відомих німецьких, голландських та італійських художників XVI, XVII і XVIII століть, а також знаменитих російських художників XVIII і XIX століть. Відібрано найбільш вартісні твори з публічних колекцій українського мистецтва, які навіть за приблизною оцінкою коштують багато мільйонів”.

Мільйони — ось що потрібно було нацистам з “єдиною темною плямою в біографії”.

Коли наближався крах “третього рейху”, один з найближчих співробітників Розенберга Арно Шіккеданц опрацював план захоронення найдорогоцінніших із награбованих творів мистецтва з тим, щоб вони могли служити майбутнім урядам нового рейху як валютний еквівалент в скрутний час. Коли на початку 1945 року Розенбергові доповіли, що в руки американців та англійців потрапили кілька менш вартісних складів-схованок, він поставив на тій доповідній таку резолюцію: “А план Шіккеданца таки вдаліший. Сподіваймося, що не знайдеться жодної свині, яка могла б його видати противнику”. А нижче дописка: “Бурштинова кімната є для нас найважливішим об’єктом при веденні майбутніх переговорів”.

Шіккеданц разом з сім’єю покінчив самогубством к квітні сорок п’ятого. Ті ж, хто служив в “Ейизацштабі” й залишився живим, запевняють, що ніколи навіть не чули про план Шіккеданца.

…У пеклі війни мистецьким скарбам випадало безслідно щезати і на рідній землі. Як, наприклад, сталося з тими, що були в звичайнісінькому на вигляд фанерному чемоданчику, обтягнутому чорним дерматином, згодом відомому як

Фашисти наближалися до Криму, і наприкінці сорок першого року Керченський археологічний музей евакуював до Краснодара свої безцінні експонати: колекцію античних, босфорських і візантійських золотих та срібних монет, філігранної роботи золоті оздоби — браслети, персні, кулони, сережки, маски. Складені вони були до чорного чемоданчика, який в інвентарному списку значився як “пакунок № 15”. Коли фронт підступив до Краснодара, музейні експонати евакуювали далі — спочатку до Армавіра, а потім ще глибше на південь. І тут слід “золотої валізки” щезає.

1976 року газета “Советская культура” за допомогою читачів трохи відслонила запону над цією загадкою.

Встановлено, що влітку сорок другого року директор Керченського археологічного музею Ю. Марті з інструктором Керченського міськкому партії Ф. Іваненковою перевезли “пакунок № 15” до Армавіра. Перед цим валізку відкрили і перевірили її вміст згідно з описом. Все сходилося. Валізу замкнули, опечатали і заховали до кімнати-сейфа, де зберігалися секретні документи. Про її існування знало лише кілька чоловік. Серед них, звичайно, і завідуюча канцелярією Г. Авдєйкіна. Ось що вона писала згодом:

“3 серпня 1942 р., тобто за три дні до зайняття гітлерівцями Армавіра, я, ще зовсім ослабла після тифу, прийшла до Будинку Рад. Вразила мене зловісна пустка і тиша на міських вулицях. В приміщенні Будинку — теж порожньо, двері розчинені навстіж. Заледве зійшла на третій поверх і в канцелярії побачила той чемоданчик з Керчі. Мабуть, під час евакуації на нього не звернули уваги, такий він був непоказний на вигляд. Що робити? Сама я не в змозі була його нести. Біжу додому по свого чотирнадцятилітнього племінника. “Швидше, Шурику, швидше!” — підганяю. Ось і Будинок Рад. Ледве встигли піднятися на третій поверх, як повітря струсонув потужний вибух. Німці почали бомардувати місто. Ми попадали на підлогу. Обійшлося переляком. Витягаємо чемоданчик на вулицю. Несемо, відпочиваючи через кожні п’ятнадцять-двадцять метрів. Нарешті наш будинок по вулиці Лєрмонтова. Залишаю ношу на подвір’ї у траві й біжу шукати, де збираються активісти. На щастя, вдається зустріти голову міськради В. Малиха. Він обіцяє прислати машину. Бігом повертаюся до чемоданчика. З’являється вантажівка. Ставимо в кузов наш скарб. Малих розпоряджається якнайшвидше їхати до станиці Спокійна, бо інші дороги з міста вже зайняті фашистами. В Спокійній здаю чемоданчик у банк і вирушаю на південь. Мені разом з кількома працівниками армавірських установ вдалося перейти лінію фронту і потрапити до наших”.

21 січня 1943 року радянські війська звільнили Армавір. На початку лютого Авдєйкіна повернулася додому. Мати сказала, що її шукали гестапівці, все допитувалися, де валізка. Виходить, довідалися про керченський скарб! Гестапівці приходили кілька разів, хотіли дізнатися, чим виїхала Авдєйкіна з міста, хто її супроводжував, що взяла з дому, вимагали опису валізки, обшукали весь будинок.

Ось і все, що знала Авдєйкіна про “золоту валізку”.

Як уже було згадано, пошуки газети “Советская культура” і її читачів дещо прояснили загадку. З’ясувалося, що тодішній керуючий банку на станції Спокійній Я. Лобода влітку сорок другого року доставив “пакунок № 15” у партизанський загін і сам залишився в рядах народних месників. Та взимку того ж року він попав у полон і був розстріляний. Я. Лобода не зрадив таємниці керченського скарбу, про який у нього, безсумнівно, допитувалися фашисти.

На початку грудня сорок другого партизани потрапили в оточення, залишившись без продовольчих баз, без боєприпасів. Вихід був один: прориватися невеликими групами, з собою взяти найнеобхідніше. Отож зайве спорядження, документи і, очевидно, “золоту валізку” довелося закопати, причому в різних місцях. Про кожне з цих місць знали лиш двоє-троє людей. Але ті, хто знав,