Агата Тушинська - Наречена Шульца

З латинської: поетична свобода, поетична вільність. ">[5]? Поетична гра? Стилістичний жарт послідовника Бердслі[6] та Кубіна[7]? Можливо.

Юні вочевидь мало бути не до сміху, коли роздивлялася ці малюнки, їхню одержиму однорідність і множинність. Або коли одного разу показав їй дівчину з кирпатим носом, доньку українського адвоката, справді вкрай схожу на певний тип жінок з його малюнків. Юна — емансипантка — і це мусила проковтнути. А невдовзі, мабуть, ще більше.

Бруно шукав у людях схожості з тваринами. Іноді задля жарту, іноді заради глибших асоціацій. Не вагався, коли запитала, кого я йому нагадую.

— Пані? Антилопу!

— А пан? Кого?

— Пса!

Мені було весело від цього порівняння мене із довгоногою газеллю. Але й приємно, що він такою мене бачив. Вільною, незалежною, красивою і далекою.

А от він не мав нічого спільного із собакою, хоча вочевидь думав інакше. Ні вірності, ні чуйності, ні цілковитої відданості. Його покірність була вдавана. Слухняність — позірна. А підстилкою бував лише за певних обставин…

Юзефіна? Це ім’я монархинь — повелительок та інтриганок. Він волів називати її Юною — від Юнони, справжньої неземної богині. Вона ж одразу примітила, хто був партнером мітичної Юнони — Ґеніус, що ж, усе йшло якнайкраще. Вона і Він. Юна і Геній. Лише зрідка він опускав Юну до звичайнісінької Юзі. А вона його згодом до Бруня — домашнього нездари, скиглія, нездатного на жодне рішення. Натомість його Юзя мала бути пересічною міщанкою, нудною панею учителькою, банальною служницею буденності. Вона думала, що називає її так жартома. Згодом почала сумніватися, чи це був тільки жарт.

Подружки захоплювалися її вишуканою елегантністю. Виглядала класично, з повною витонченості простотою. Носила темно-синє або бежеве вбрання. Жакет зі спідницею нижче коліна. Без біжутерії. Учениці дивилися на неї як на картинку. Хотіли бути схожими на неї. Доглянута, зі смаком, яскрава. Викликала повагу. Обдаровувала їх турботою і терпеливістю.

Хтось сказав йому, що я не лише добросерда до учениць у школі — що повчаю їх, наприклад, не дозволяю гукати через вікно до хлопців, які проходять вулицею. Раджу також не носити декольте і не призначати побачень після смерку. Що навчаю їх гарних манер. Такі дрібниці, але йому це не сподобалося. На мить я немов побачила себе у дзеркалі його малюнків. Чи годжуся для музи справжнього художника? Та ще й музи з малої, а Художника з великої літери? Однак ці його малюнки насправді не відштовхували мене так, як здавалося спочатку. Я шукала в них схожості з італійськими майстрами — з оголеною Венерою Тиціана чи Боттічеллі… Що б я сказала моїм, виховуваним у дусі добропорядності й досконалості, ученицям, якби вони спитали мене про них? На щастя, вони ще нічого про нас не знали. А мистецтво окрилює…

Вона також скоро почала називати його Бруно. Не Брунон[8], відповідно до правил граматики, які вони обоє добре знали. І не Бруньо, як називали його вдома, з відтінком іронії, що трохи дратувало її. Бруньо — це ж хтось малий і другорядний. Як іграшка або нікчемний чоловічок з розхитаними нервами. Знала, що саме за такого його й тримали. У школі, в родині. Він сам розповідав їй, якою була реакція на його мистецькі спроби. „Бруню, ти мене не малюй, бо сусіди насміхатимуться…” Мати бігала до кумів і скаржилася, що він малював майже оголену служницю. „То й що з того, що художник? Роздягає служницю! У моєму власному домі!”

У родині до нього ставилися тепло, але водночас з якоюсь поблажливістю. Як до художника, як до дитини? Мешкав із сестрою, племінником і далекою кузиною. У невеликій кам’яниці на Флоріанській, 10. Кілька років тому померла мати. Батько помер ще під час війни. Маг, віртуоз уяви, престидижитатор. Це була найважливіша людина у житті й творчості Бруно. Власник текстильної крамниці та невичерпної комори синівської образності. Бруно наділив його дивовижною мистецькою силою. Дослідник Книги, він був мудрецем і провидцем, міг обернутись і на птаха, і на таргана… Я не любила його. Він забирав у мене Бруно.

Жінки були пересічнішими. Особливо мати, сестра Ганя, кузини. Для обслуговування буденності. І для обожнювання. Вартові кухні й майстерні. Були ще служниці. Ті нагадували йому молодість, на них не поширювалося родинне табу — щодо еротики зокрема. Вони були об'єктом його перших чуттєвих фантазій. Тих, що згодом так буйно розквітли на малюнках Бруно. І котрі, визнаю, так шокували мене спочатку.

Мати бідкалася